— Дозволь мені щось зробити для тебе,— наполягав я. — Можна почистити твої черевики? Ось поглянь. Я нахилюсь і оближу їх.
І от, братики,— хто не вірить, хай поцілує мене в гузно,— став я навколішки й висолопив на півтори милі свій красний язик, щоб облизати його грязниє, вонючіє черевики. Той хрєн лише легенько копнув мене в пасть. І тут мені спало на думку, що ні нудоти, ні болю я не відчую, якщо міцно схоплю граблямі того грязного вилупка за литки й перекину його на підлогу. Так я й зробив. І він, вельми здивований, гепнувся додолу під голосний регіт вонючіх глядачів. Та коли я побачив його на підлозі, то відчув, як мені стає погано, тож бистро подав йому лапу, і він підвівся. Після цього він хотів був розлючено долбануть мене в ліцо, але втрутився доктор Бродскі:
— Гаразд, усе було чудово.
Той страшний мужік відразу почав розкланюватись, пританцьовуючи, мов актор. Увімкнули світло, і я стояв, кліпаючи очима, скривившись, ладний розплакатись.
— Отже, ви бачите,— сказав доктор Бродскі глядачам,— що нашого суб'єкта спонукає робити добро, хоч як це парадоксально, саме провокування на зло. Бажання вчинити насильство викликає в нього негативні відчуття. Щоб уникнути їх, він змушений діяти діаметрально протилежно. Є запитання?
— Вибір,— прогудів чийсь зичний голос. То, як я здогадався, був в'язничний кап. — Він же позбавлений вибору, чи не так? Особиста вигода, страх перед фізичним болем штовхнули його на це безглузде самоприниження. Щирістю тут і не пахне. Так, він більше не правопорушник. Але ж і не істота, здатна на моральний вибір.
— Ет, то вже тонкощі,— всміхнувся доктор Бродскі. — Нас не обходить мотивування й висока мораль. Наша мета — лише покласти край злочинній поведінці...
— І розвантажити страшенно забиті в'язниці,— додав важний дженджуристий міністр.
— Атож, атож! — підхопив хтось.
Тут усі заговорили, засперечалися, а я, братики, й далі стояв, геть забутий цими бездушними виродками. Нарешті вигукнув:
— А я, я? Як же я? Ким я тепер став? Такою собі твариною чи, може, й собакою?
Вони заговорили ще голосніше й заглушили мої слова. Тоді я набрав повітря й закричав:
— А може, я вже став механічним апельсином?! Не знаю, чому я так сказав, братики, просто воно само стукнуло мені в голівер. У всякому разі всім тим людям на кілька мінут заціпило. Тоді підвівся худющий, старий і схожий на професора чєловєк — у нього була не шия, а якесь плетиво дротів, що ними йшла з голівера до тєла енергія,— і промовив:
— Не варто нарікати, хлопче. Ти сам зробив свій вибір, і ось наслідок. Маєш те, що обрав.
— О Боже! — вигукнув в'язничний кап. — Коли б же я тільки знав!.. Я помітив, як начальник в'язниці глипнув на нього так, наче попередив: ти, мовляв, серед своєї тюремної братії високо не піднімешся, і не мрій. Знову спалахнули гучні суперечки, і я почув, як кілька разів повторили слово "любов". В'язничний кап голосно кричав разом з усіма про "досконалий стан любові без страху" і таке інше говно. Тут доктор Бродскі, посміхаючись на все ліцо, сказав:
— Я дуже радий, джентльмени, що ви згадали про любов. Зараз ми побачимо втілення того образу любові, який, здавалося б, зник іще за середньовіччя.
Погасло світло, і знову спалахнули прожектори. Один висвітив вашого бідолашного, багатостраждального друга й оповідача, а в промені другого з'явилася, посуваючись боком і похитуючись, така вродлива молоденька дєвочка, про яку, братики, можна тільки мріяти. Скажу лише, що грудь у неї була просто розкішна, і її всю стало видно, коли з плечей у дєвочкі почала спадати одєжда. А що за ножкі — о сили небесні! Коли вона йшла, у вас переверталися всі тельбухи. А вона знай собі юно і солодко всміхалась, мов сама цнота. Огорнута сяйвом, що його наче випромінювала її неземна врода, дєвочка підійшла до мене, а разом з нею підступила й уся та бридота: перша думка, яка зринула в моєму голівері, була просто отут повалити дєвочку на підлогу й брутально взути її. Та враз до горла підкотилася нудота, що, мов нишпорка, чаїлася десь за рогом, а тепер вихопилася, щоб підступно схопити мене. Вонь дєвочкіних вишуканих парфумів примусила мене відчути небезпечну хвилю, яка вже підіймалась у мені, і я зрозумів, що повинен подумати про цю юну звабу зовсім по-іншому, поки біль, спрага й страшна нудота не здолали мене.
— О, найвродливіша й найчарівніша з усіх дєвочєк! — вигукнув я. — Кидаю тобі до ніг своє серце, розтопчи його! Якби я мав троянду, то подарував би її тобі. Якби пішов дощ і земля обернулася в багнюку, я б вистелив твій шлях власною одєждой, щоб ти не забруднила своїх ніжних ножєк грязью і дєрьмом! — Отак промовляючи, братва, я відчув, що нудота відступає. — Дозволь мені,— вигукнув я далі,— палко кохати тебе й стати твоїм другом і захисником у цьому зіпсутому світі! — Тут мені спали на думку ще точніше, ще кращі слова: — Дозволь мені стати твоїм вірним рицарем! — Я знов опустився навколішки, трохи не гупнувши чолом у підлогу.
А тоді знову відчув себе приголомшеним і розгубленим, бо все повторилося: дєвочка всміхнулась і вклонилася публіці, роблячи реверанси. Спалахнуло світло, і почулись оплески. Деякі старпьори з брудним, нечестивим бажанням пожирали дєвочку моргалами.
-Ось вам справжній християнин,-крикнув доктор Бродскі,-ладний підставити другу щоку, піти ліпше на хрест самому, ніж розпинати когось! Він не спроможний навіть мухи вбити — це йому просто гидко!
Бродскі таки мав рацію, братики, бо, коли я подумав про вбивство мухи, мене відразу занудило. Але я швидко погамував нудоту й біль, уявивши собі, як муха сідає на цукор, літає в пошуках падла і таке інше ге.
— Цілковите переродження! — вєщал доктор Бродскі. — На радість ангелам небесним!
— Головне,— громко зауважив міністр внутрішніх справ,— що це таки спрацьовує.
— Ох,— зітхнув в'язничний кап,— воно так спрацьовує, хай нас Бог милує.
Частина третя
1
— То що ж далі, га?
Про це я запитував себе, братики, другого дня, коли стояв у сірому світанку поруч із білою будівлею, що була ніби продовженням Держв'язу,— у вечірній одєждє дворічної давності, стискаючи в руках маленьку валізу з особистими вєщамі й намацуючи в кишені бабкі (їх мені ласкаво подарували вонючіє власті, щоб я міг розпочати нове життя).