— Отож, синку?
— Я додзвонився до готелю; він уже спав, але все-таки ми поговорили. Виявляється, він сам відповів з комутатора, коли викликали Тео, і перевів розмову, та не до нього в кімнату — в кімнатах немає телефонів, — а на апарат у коридорі. Той, хто дзвонив, був п'яний.
— У тебе є папір і олівець?
— У мене є записник.
— Сідай сюди, до цього столу. Вмощуйся якнайвигідніше, це, певно, забере чимало часу. Занотовуй їхні відповіді.
Мегре знову почав ходити туди й сюди, стара пані, як і досі, стежила за ним очима, а Тео пильно розглядав носки своїх черевиків.
Перед ним і зупинився нарешті комісар і сказав уже не гнівно, а голосом, сповненим зневаги:
— Ви чекали, що Анрі приїде ввечері до Етрета?
— Ні.
— Якби він не подзвонив вам, ви б усе одно навідалися до "Халупки".
— Не знаю. Можливо.
— Де ви були, коли сталося вбивство? На дорозі? В саду?
— В саду. Біля хвіртки.
Валентіна підскочила на стільці. Вона зрозуміла, що, прямуючи до старої мадемуазель Cope подзвонити лікареві, вона пройшла повз свого пасинка.
— Ви цілком задоволені з себе?
— Це моя особиста справа.
— Ви знали, що в неї є револьвер?
— Я знаю, що в неї залишився револьвер мого батька. Послухайте, пане комісар, скажіть мені, що означає…
— Ні, ні! Тут я ставлю запитання.
— А якщо я відмовлюся відповідати?
— Це нічогісінько не змінить. Хіба що змусить мене дати вам добрячого ляпаса, вже цілих чверть години в мене руки сверблять.
Незважаючи на трагічність становища, незважаючи на те, що в сусідній кімнаті ще лежав мрець, Валентіна не могла стримати вдоволеної, навіть радісної посмішки.
— Коли вам стало відомо?
— Про що ви говорите?
— Послухайте, Бессоне, раджу вам не клеїти дурника. Коли вам стало відомо, що коштовності вашої мачухи ніколи не продавалися, що вони справжні, а не підробка, як це намагалися всім втовкмачити?
Валентіна здригнулася й отетеріло витріщилася на Мегре, в її погляді промайнуло щось подібне до мимовільного захоплення; вона засовалася на кріслі, немов хотіла щось сказати, але комісар не звертав на неї ніякої уваги.
— Я завжди це підозрював, — сказав Тео.
— Чому?
— Бо я добре знав її і свого батька.
— Ви хочете сказати, що вона боялася злиднів і що вона не з тих жінок, котрі заздалегідь не вживають запобіжних заходів?
— Так. А мій батько виконував усі її примхи.
— Їхній шлюб передбачав спільне володіння майном?
— Так.
— Яку суму ви оцінюєте вартість коштовностей?
— Приблизно в кілька мільйонів, як на теперішні гроші. Та, крім відомих мені коштовностей, повинні бути ще й такі, про які ми не знали. Батькові було ніяково перед нами, що він так багато витрачав на неї.
— Після його смерті, коли вас повідомили, що коштовності давно продано, ви ділилися своїми сумнівами з братом чи з Арлеттою?
— Ні.
— Чому?
— Я не був певний.
— А чи не тому, що ви сподівалися домовитися з Валентіною?
Вона не пропускала повз вуха жодного звуку, стежила за кожним жестом Мегре, за виразом обличчя Тео. Вона занотовувала для себе все значно краще, ніж Кастен, що виступав у ролі стенографа-аматора.
— Я не буду відповідати на це запитання.
— Яке негідне вас — ви це хочете сказати? Ви розмовляли на цю тему з вашою мачухою?
— Ні.
— Чи не тому, що вважали її хитрішою за вас і чекали нагоди, щоб одержати докази? Як вам удалося їх добути? Коли?
— Я розпитав деяких друзів у ювелірному світі про деякі коштовності, продаж яких не міг пройти непомітно. В такий спосіб довідався, що вони не надходили в продаж, в усякому разі, у Франції, а можливо, і в Європі.
— І ви терпляче чекали п'ять років?
— У мене було ще трохи грошей. Я вдало провів кілька комерційних операцій.
— А на цей рік, коли ваші запаси підійшли до кінця, ви приїхали провести канікули в Етрета? І, звичайно ж, не випадково познайомилися з Розою й почали потурати її дивацтвам.
Мовчанка. Валентіна по-пташиному витягла шию, і тут Мегре вперше побачив цю шию старої жінки, звичайно прикриту широкою чорною оксамитовою стрічкою, прикрашеною перлинами.
— А тепер гарненько подумайте, перш ніж відповісти. Чи знала Роза щось до зустрічі з вами, чи вона за вашими вказівками почала нишпорити в домі?
— Вона нишпорила до знайомства зі мною.
— Навіщо?
— Із цікавості. А також ще й тому, що ненавиділа мою мачуху.
— В неї були підстави ненавидіти її?
— Вона вважала її грубою й пихатою. Обидві вони жили в будинку, як то кажуть, у стані війни і майже не приховували цього одна від одної.
— Роза не здогадувалася про існування коштовностей?
— Ні. Вона просто прокрутила штопором дірку в стіні, що розділяє їхні кімнати.
Валентіна зненацька схопилася на рівні ноги, немов хотіла зараз же обуритися з нечуваного зухвальства своєї покоївки.
— Коли це сталося?
— Тижнів зо два тому, коли Валентіна пила чай у мадемуазель Cope.
— Що ж вона побачила крізь дірку?
— Спочатку нічого. Та через кілька днів, увечері, вона вдала, ніби спить, для певності навіть захропла, безшумно встала й побачила, як Валентіна, стоячи біля ліжка, відімкнула шухляду з коштовностями.
— Роза ніколи до неї не заглядала?
— Всі шухляди й шафи в домі замикаються, а ключі Валентіна тримає при собі. Навіть щоб дістати банку, сардин, Роза мусила звертатися до неї.
— В такому разі, як же вона змогла заволодіти перснем?
— Коли Валентіна приймала ванну. Вона не казала мені нічого заздалегідь. Видно, дуже ретельно все підготувала, розрахувала по хвилинах.
— Ви бачили персня?
— Так.
— Що Роза збиралася з ним робити?
— Нічого. Вона не змогла б носити його, не виказавши себе. Найпевніше, це було щось подібне до помсти.
— Ви не подумали, що мачуха може його хопитися?
— Це не виключалося.
— Признайтеся, що ви вирішили не втручатися й подивитись, як мачуха до цього поставиться.
— Можливо.
— Вас удовольнив би поділ майна, чи не так? І ви нічого не сказали б ні Шарлеві, ні Арлетті.
— Я не відповідатиму на це запитання.
— Ви, здається, певні, що на вас не знайдеться управи?
— Я нікого не вбивав.
Валентіна знову завовтузилася, немов збираючись, як школярка, піднести руку й попросити слова.
— До вас у мене більше немає запитань, — сказав Мегре.
— Я повинен вийти?
— Можете залишитися.