— Мені здається, це блискуча вигадка.
— Зараз, правда, я забула запалити лампочку в саду. Треба буде згадати про неї наступного разу й навчитися одразу знаходити вимикач.
Він глянув на її ноги, відзначивши, що на ній черевики, а не пантофлі. Та чи дозволяла вона собі, навіть залишаючись вдома, носити пантофлі за межами спальні?
— Отже, досі ніяких новин, пане Мегре?
Він сидів у кріслі, яке стало для нього наче своїм. Увечері кімната здавалася затишнішою, ніж при денному освітленні: кола м'якого світла під лампами, тіні по кутках. Кіт і цього разу був долі; зіскочивши з крісла, віа зараз же, задерши хвоста, підійшов до комісара і заходився тертися об його ноги.
— Ви не розумієте котячої мови? — пожартувала вона.
— Ні, а що?
— Він просить попестити його. Ви турбувалися за мене?
— Я хотів переконатися, що тут усе гаразд.
— Ви досі не переконалися? Сподіваюся, ви не прирекли якогось бідолашного інспектора на те, щоб він цілісіньку ніч простовбичив на дорозі, охороняючи мене? В такому разі мене слід було попередити, я поставила б на кухні розкладачку.
Вона була дуже жвава, в очах у неї блищали пустотливі вогники. Принісши карафку, вона налила йому й наповнила аж по вінця свою чарку.
— Пані Мегре часом не скаржиться на ваш фах?
— В неї було задосить часу, щоб звикнути.
Він одхилився на спинку крісла, натоптав люльку, глянув на бронзового стінного годинника з двома мордатими амурами по боках.
— І часто ви розкладаєте пасьянс?
— Адже ви знаєте, що для самотніх людей інших ігор майже немає.
— Роза не грала з вами?
— Я пробувала навчити її грати в белотку, але марно…
Певно, Валентіна ніяк не могла добрати, що саме привело його сюди. Інколи він, здавалося, клював носом, і вона вже побоювалася, що він зовсім закуняє в кріслі, як це сталося з ним по обіді.
— Піду я далебі до себе в готель і ляжу в ліжко, — промовив він, зітхаючи.
— Може, ще одну чарочку, останню?
— А ви зі мною вип'єте?
— Охоче.
— Тоді згода. Дорогу я тепер знаю і не боюся заблудитися. Певно, ви теж скоро ляжете спати?
— Так. За півгодини.
— Прийнявши снотворне?
— Ні. Я його не купила. Тепер мене це трохи страшить.
— Але ви все-таки спите?
— Кінець кінцем я, звичайно, засну. Старим людям не потрібен довгий сон.
— Отже, до завтра?
— До завтра.
Знову пробираючись садом, він шурхотів гіллям; ледь чутно рипнула хвіртка. Постояв ще трохи на узбіччі дороги, подивився на край даху та. комин, які в блідому світлі місяця виразно вимальовувалися на тлі зелені. Потім підняв комір піджака — стало холодно й вогко — і широким кроком попрямував до міста.
Обійшовши відчинені ще кав'ярні — всередину він не заходив, тільки нашвидку оглядав відвідувачів, — Мегре здивувався, що не зустрів Анрі. Той, видно, ще й досі розшукував Тео.
Чи знав Анрі, що Тео повернувся до себе в готель? Чи сам запитав про нього в портьє? А може, він поїхав ні з чим? Мегре не знав, о котрій годині відчалює з Фе-канського порту його судно, вибираючись на два тижні ловити рибу в Північному морі.
Він зайшов на хвилинку до бару казино. Там нікого не було, тільки Чарлі підраховував виторг.
— Ви не бачили тут рибалки?
— Сина Трошю? Заходив годину тому і вже ледве стояв на ногах.
— Він нічого не казав?
— Мені нічого. Але сам із собою розмовляв і мало не забув свого мішка. А коли закидав його за спину, змахнув усе, що було на стойці, й розбив дві склянки.
Кастен досі стовбичив на вулиці, мабуть, щоб не заснути. Вікна Тео були досі освітлені.
— Ви часом не зустріли Розиного брата, пане комісар? Він допіру пройшов тут, п'яний як ніч.
— До готелю він заходив?
— По-моєму, він навіть не помітив, що тут стоїть готель.
— Він розмовляв з тобою?
— Ні, я приник до стіни.
— Куди він подався?
— Він спустився вулицею, потім повернув праворуч, певно, тому, що туди вела бруківка. Що будемо далі робити?
— Нічого.
— Мені залишатися тут?
— Чом би й ні?
— Ви гадаєте, що Тео все-таки вийде?
— Не знаю. Цілком можливо.
І тут, уже вкотре, Кастена пойняв сумнів: чи не занадто перебільшена комісарова слава? В усякому разі, йому не слід було стільки пити.
— Піди і дізнайся в готелі, чи його хто питав а чи, може, й підіймався до нього.
Невдовзі Кастен повернувся. Відповідь була негативна.
— Ти певний, що в кав'ярні, коли ти стежив за Тео, з ним ніхто не розмовляв і сам він ні до кого не звертався?
— Хіба що до офіціантів — замовити ще щось випити. Адже він знав, що я не спускаю з нього ока. Час від часу він навіть нерішуче поглядав на мене, можливо, хотів запропонувати випити разом, та не наважувався.
— Листів йому не передавали?
— Нічого такого я не помітив. Вам не здається, що вам слід було б щось з'їсти? Бодай бутерброд.
Мегре, здавалося, не розчув. Вийнявши люльку із кишені, він неквапливо натоптав її. Ореол навколо місяця дедалі збільшувався, і видно було, як щось подібне до юги, що повзла з моря, затягує потроху вулиці.
Поки що це був не справжній туман: сирена ще не почала завивати.
— За тиждень тут, крім місцевих, нікого не залишиться, — заговорив Кастен. — Весь персонал готелю подасться на південь, щоб починати новий сезон, зустрічати нових клієнтів.
— Котра вже на твоїх?
— За двадцять одинадцята.
Щось, певно, насторожило Мегре; трохи помовчавши, він раптом заявив:
— Я залишу тебе на хвилинку. Зайду до себе в готель. Треба подзвонити.
Він подзвонив із кабіни до Фекана, на квартиру Шарлю Бессону.
— Це Мегре. Пробачте, що потурбував. Сподіваюся, ви ще не лягли?
— Ні. У вас є новини? Тут моя жінка захворіла на бронхіт і все-таки хоче їхати завтра на похорон.
— Скажіть, пане Бессон, у вашої дружини був колись перстень з великим смарагдом?
— З чим?
Мегре повторив.
— Ні.
— А ви коли-небудь бачили персня у когось із ваших родичів? Наприклад, у Арлетти?
— Начебто ні.
— Дякую вам.
— Алло! Пане Мегре…
— Слухаю.
— Що це за історія з перснем? Ви що, знайшли його?
— Ще не знаю. Ми днями про це поговоримо.
— Там усе гаразд?
— Зараз усе спокійно.
Мегре поклав трубку, подумав трохи, потім замовив номер паризького телефону Арлетти. Його з'єднали одразу, швидше, як із Шарлем. Відповів чоловік, це був перший контакт комісара з Жюльеном.