Медея

ЕПІСОДІЙ ШОСТИЙ
МЕДЕЯ
Давно вже тут і з нетерпінням, подруги,
Вістей я дожидаю, чим скінчилось там.
(Показуючи на посланця, що наближається).
Нарешті бачу одного з Ясонових
Гінців, ось він біжить сюди, задихавшись,
1120] 3 якоюсь, видно, звісткою недоброю.
ВІСНИК
О злочинів нечуваних причиннице,
Тікай, тікай, Медеє, кораблем морським
Чи возом сухопутним — утікай мерщій!
МЕДЕЯ
Чого б це мала звідси утікати я? [97]
вісник
1125] Дочка державця і Креонт, отець її,
З твого дання отруйного загинули.
МЕДЕЯ
За цю щасливу звістку я добродієм
Тебе довіку й кращим другом зватиму.
ВІСНИК
Що ти говориш? Чи не збожеволіла
1130] Ти, жінко? Владареве згасло вогнище,
А ти зраділа, замість ужахнутися!
МЕДЕЯ
Могла б тобі багато я у відповідь
Сказать. Але не гарячися, друже мій.
Розказуй, як загинули. Радітиму
1135] Я вдвоє більш, якщо їх смерть страшна була.
ВІСНИК
Коли прийшли із батьком двійко діточок
Твоїх у дім до владарівни нашої,
Ми, слуги, що смутила й нас біда твоя,
Зраділи, — чутка облетіла дім увесь,
1140] Що в тебе з мужем звада вже скінчилася.
Хто дітям ручки ніжні, хто голівку їм
Русяву вже цілує; я ж на радощах
Із дітьми до покою йду жіночого.
А господиня, що її шануємо
1145] Замість тебе, спочатку не побачивши
Діток твоїх, Ясонові всміхнулася.
А вгледівши — і очі затулила враз
І навіть личко одвернула білеє,
Дітей приходом вражена. Твій муж тоді
1150] Гнів жінки молодої гамувати став,
Так мовлячи: "Не слід на друзів сердитись!
Спини свій гнів і поверни лице до них, —
Хто друг мені, той буде і для тебе ним.
Прийми дарунки й задля мене дітям цим
1155] Проси у батька дозволу лишатись тут".
Вона ж, вбрання побачивши, не втерпіла
Й все мужу обіцяла. Та не встиг іще
Далеко з дітьми одійти од дому він,
Як у барвисті шати одяглась вона,
1160] Й, вінець поклавши золотий на кучері,
Перед ясним люстерком прикрашала їх
Та на свою в нім красоту всміхалася.
Пройшлася потім по покоях, ніжками
Ступаючи зграбненько сніжно-білими, [98]
1165] Дарунками милуючись і раз у раз
Себе навшпиньках ззаду оглядаючи.
Та раптом щось жахливе з нею сталося!
Вона пополотніла, затрусилася,
Назад вся поточилась і, хитаючись,
1170] Гаразд, що не на землю — в крісло падає.
Одна стара служниця, в тім угледівши
Гнів Пана чи якогось бога іншого,
Заголосила… Раптом владарівни з уст
Побігла піна біла, зупинилися
1175] Очей зіниці, в лицях — ні кровиночки.
І розляглись ридання й зойки розпачу
Навколо неї… Тої ж миті кинулись
Служниці — та до батька в дім, до мужа та —
Звістити про нещастя, й залунала вся
1180] Господа від гучного крику й тупоту.
До краю вже пробіг би свою просторінь
Бігун швидкий на гонах, поки бідна з сну
Жахливого прокинулась і, очі враз
Розплющивши, несамовито зойкнула,
1185] Стражданнями уражена подвійними:
На голові з віночка щирозлотного
Пашів огонь жадливий дивним струменем,
А шати пишноткані, дар діток твоїх,
Нещасній в тіло ніжнеє вгризалися.
1190] 3 свого схопившись крісла, вся у полум'ї,
Біжить вона, волоссям потрясаючи,
Щоб скинути вінок той; та уп'явся він
У скроні цупко, й чим вона завзятіше
Струсне чолом, тим більш він пломенішає.
1195] Нарешті впала в муках, так спотворена,
Що навіть батько б рідний не впізнав її.
На ній не знать було вже ні очей ясних,
Ні лиць прекрасних; тільки з тім'я краплями
Стікала кров, у полум'ї скипаючи,
1200] Й, лихої трути щелепами гризене,
З костей спадало тіло, мов смола з сосни
Горящої. І з жахом утікали всі
Від мертвої. Гірка ж була наука нам!
Нещасний батько, про біду не знаючи,
1205] Ввійшов у дім — і вже припав до вмерлої.
Обняв з риданням, цілував холодний труп
І ледь стогнав: "Моя бездольна донечко!
Хто із богів тебе безславно з світу звів,
Мене ж, старого, край могили власної
1210] Осиротив? Бодай би й я з тобою вмер!"
Коли, слізьми і стогоном утомлений,
Своє старече тіло підвести хотів,
У пишні шати вплутавсь, наче плющ виткий
В гілля лаврове. То страшна борня була! [99]
1215] Що хоче підвестися на коліна він —
Вона не відпускає, а сильніш сіпне —
Старече тіло шматтям відривається!
Знесилився нарешті й бездиханний впав
На землю, — був за лихо не сильніший він.
1220] І от лежать померлі — донька й батечко
Старенький поруч, — доля гідна сліз гірких!
Про тебе ж говорити не доводиться —
Сама ти знаєш, як біди позбутися.
Життя — лиш тінь, не вперше переконуюсь.
1225] І не боюсь сказати: хто за мудрого
Себе вважав, що все проймає розумом,
Дурниці припустився він найбільшої,
Ніхто з людей не знає щастя справжнього.
Бува, одним за одних нам багатшими
1230] Щастить зробитись, та не щасливішими.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Ох і багато ж нині бід заслужених
Бог зловорожий завдає Ясонові!
Та над твоєю долею ми плачемо,
Креонта доню бідна, що в Аїда глиб
1235] Тебе кохання завело Ясонове.
МЕДЕЯ
Так, справа це вже вирішена, подруги, —
Діток повинна якнайшвидше вбити я
Й тікать відціль, щоб ворогам, загаявшись,
На смерть жорстоку не віддать дітей своїх.
1240] їм смерті не минути. А як так, то я,
Що їх вродила, і життя позбавлю їх.
Озбройся ж, серце! Годі, не вагаймося
Вчинить страшний та неминучий злочин цей!
Бери ж, руко злощасна, меч, бери його.
1245] Йди в бій, в житті цілому найболючіший!
І не тремти, не згадуй, як ти любиш тих,
Кого ти породила. І забудь за цей
Короткий день, що рідна ти їм матінка.
А потім — плач! Бо хоч уб'єш, любити їх
1250] Не перестанеш, жінко найнещасніша!