Були там і люди, що лежали в темних плямах всяклої в пісок крові, перевішені через край підводи, скорчені біля коліс.
З-поміж згромаджених біля підвод озброєних людей повільно вийшло двоє, потім до них прилучився третій. Решта — було їх близько десятка — стояли нерухомо, тримаючи коней.
— Що тут трапилося? — спитав відьми́н, ставши так, щоб затулити від погляду Цирі сцену різні. Косоокий чоловік у короткій кольчузі та високих чоботях пильно приглянувся до нього, потер рипуче від щетини підборіддя. На лівому передпліччі мав витертий до блиску шкіряний манжет, уживаний лучниками.
— Напад, — коротко сказав він. — Лісові дикобаби перебили купців. Ми тута ведемо слідство.
— Див'єбаби? Напали на купців?
— Таже бачиш, — вказав рукою косоокий. — Обтикані стрілами непричком їжаки. На гостинці! Ті лісні відьми все дужче нахабніють. Вже не тільки до лісу не мож заїхати, вже навіть дорогою вздовж лісу не вільно.
— А ви, — примружив очі відьми́н. — Ви хто такі?
— Ервиллова дружина. З настрозьких десяток. Ми під бароном Фрешенетом служили. Але барон у Брокілоні погинув.
Цирі розкрила було рота, однак Геральт сильно стиснув її долоньку, наказуючи мовчати.
— Кров за кров, кажу я! — загримів товариш косоокого, велетень у оббитому мосяжем каптані. — Кров за кров! Цього їм дарувати не можна. Спершу Фрешенет і викрадена принцеса з Цинтри, тепер купці. О богове, помста, помста, волаю! Бо як ні, то повидите — завтра вбиватимуть людей на порогах власних їхніх домівств!
— Добре Брік каже! — промовив косоокий. — Правда? А ти, пане-брате, зволь спитати, звідки?
— З Брюгге, — збрехав відьми́н.
— А та мала, чи донька?
— Донька, — Геральт знову стис долоньку Цирі.
— З Брюгге, — Брік насупився. — А скажу я тобі, пане-брате, що то твій король Венцлав тих потвориць роззухвалює. Не хоче з нашим Ервиллом супрягтися та з Віраксасом із Кераку. А коли б з трьох сторін на Брокілон піти, то врешті би ми ту погань ізнищили.
— Як дійшло до цієї різні? — повільно спитав Геральт. — Хтось знає? Хтось із купців вижив?
— Свідків немає, — сказав косоокий. — Але знаємо, що трафилося. Юнганс, лісничий, сліди як із книжки читає. Скажи йому, Юнгансе.
— Айно, — сказав той з поморщеним обличчям. — Так було: купці гостинцем їхали. Наїхали на засіку. Бачте, пане, впоперек дороги повалена сосна, щойно зрубана. А в хащах сліди, хочете побачити? Ну, а як купці стали, щоб дерево одвалити, то їх вистріляли, лиш оком змигнути. Звідти, із гущавини, де тая крива береза. І там сліди є. А стріли, бачте, все дикобабська робота, пера живицею клеєні, древка обкручені ликом…
— Бачу, — урвав відьми́н, дивлячись на убитих. — Кілька, здається, пережило обстріл, то тим горла перерізали. Ножами…
З-за спин жовнірів, які перед ним стояли, з'явився ще один, — худий і невисокий, у лосиному каптані. Мав чорне, дуже коротко стрижене волосся, щоки сині від гладенько поголеної чорної щетини. Відьми́нові досить було одного погляду на малі вузькі долоні в коротких чорних рукавичках без пальців, на бліді риб'ячі очі, на меч, на руків'я стилетів, які стирчали з-за пояса і з халяви лівого чобота. Геральт бачив надто багато убивць, щоб одразу ж не розпізнати ще одного.
— Маєш гостре око, — дуже повільно промовив чорнявий. — Їй-бо, багато бачиш.
— Та й гаразд, — сказав косоокий. — Що бачив, те хай королеві своєму розповість. Венцлав усе клянеться, що не слід диких баб убивати, бо вони добрі й милі. Запевно, ходить до них майовою порою і грає їх. До того вони, може, й добрі. Самі спробуємо, як котру живцем візьмемо.
— А хоч би і напівживцем, — зареготався Брік. — Ну, трістя, де ж той друїд? Вже й полудне скоро, а його ні сліду. Пора рушати.
— Що ви заміряєте? — спитав Геральт, не випускаючи долоньки Цирі.
— А тобі що? — засичав чорнявий.
— Ну, ти чого відразу так гостро, Левеку, — огидно посміхнувся косоокий. — Ми люде поштиві, секретів не маємо. Ервилл присилає нам друїда, великого магіка, — навіть із деревами говорити вміє. То він і поведе нас у ліс местити за Фрешенета і спробувати відбити принцесу. Це тобі не виграшки, пане-брате, а карна екс… екс…
— Експедиція, — підказав чорнявий, Левек.
— Айно. З уст мені зняв. То рушай у свою дорогу, пане-брате, бо тута невдовзі гаряче може бути.
— Таак, — протяжно сказав Левек, дивлячись на Цирі. — Небезпечно тут, особливо ж із дівчатком. Дикобаби тільки чигають на таких дівчаток. Що, мала? Мама вдома чекає?
Цирі, трусячись, кивнула головою.
— Фатально було б, — вів далі чорнявий, не зводячи з неї очей, — якби не дочекалася. Напевно, побігла б до короля Венцлава і сказала: ти, королю, був до дріад поблажливим, і ото прошу, моя донька і мій чоловік на твоєму сумлінні. Хтозна, може, тоді Венцлав ще раз обдумав би союз із Ервиллом?
— Облиште, пане Левеку, — воркнув Юнганс, а зморщене обличчя поморщилося йому ще дужче. — Нехай собі йдуть.
— Бувай, маленька, — Левек витягнув руку, погладив Цирі по голові. Цирі задрижала і позадкувала.
— Що таке? Боїшся?
— В тебе на руці кров, — тихо сказав відьми́н.
— Ах, — Левек підняв руку. — І справді. То їх кров. Купців. Я перевіряв, чи якийсь не вцілів. Та, на жаль, дикобаби стріляють влучно.
— Дзіванни? — тремтячим голосом обізвалася Цирі, не реагуючи на стиск долоні відьми́на. — Ах, шляхетні лицарі, ви помиляєтесь. Це не могли бути дріади!
— Що ти там пищиш, мала? — бліді очі чорнявого звузилися. Геральт зиркнув направо, наліво, оцінив відстань.
— Не були то дріади, пане лицарю, — повторила Цирі. — Це ж ясно.
— Га?
— Адже це дерево… Це дерево зрубане! Сокирою! А дріада нізащо не зрубала б дерева, правда?
— Правда, — сказав Левек і глянув на косоокого. — Ох, яка ж ти мудра дівчинка. Аж надто.
Відьми́н вже раніше бачив його вузьку руку в рукавичці, руку, що, наче чорний павук, повзла до руків'я стилету. Хоча Левек не відводив погляду від Цирі, Геральт знав, що удар буде вимірений у нього. Дочекався моменту, коли Левек торкнувся зброї, а косоокий стримав подих.
Три рухи. Лише три. Панцероване срібними нютами передпліччя гримнуло чорнявого в бік голови. Перш, ніж він упав, відьми́н уже стояв між Юнгансом і косооким, а меч, із сичанням вистрибуючи з піхов, завив у повітрі, розтрощивши скроню Бріка, велетня в каптані, оббитому мосяжем.