Геральт прискочив збоку і з широкого замаху рубонув мечем, одним ударом закінчивши бій. Дерево замінило катівську плаху.
Бренн поволі наблизилася, з нап'ятим луком, копнула тулуб, що звивався серед трав, перебираючи кінцівками, плюнула на нього.
— Спасибі, — промовив відьми́н, ударами каблука розчавлюючи відтяту голову вія.
— Ге?
— Ти врятувала мені життя.
Дріада глянула на нього. В цьому погляді не було ні розуміння, ні емоцій.
— Йгерн, — сказала, — штовхнувши ногою тушу, яка все ще звивалася. — Поломал мені жала.
— Ти врятувала життя мені й тій маленькій дріаді, — повторив Геральт. — Дідько, де вона?
Бренн спритно відгорнула кущі ожини, потяглася рукою крізь колючі гілки.
— Так я й думала, — сказала, витягаючи з кущів істотку в сірому каптанику. — Глядзі сам, Гвинблейд.
Не була то дріада. Ні ельф, ні сильфіда, ні пак, ні половинчик. Була то звичайнісінька людська дівчинка. Посеред Брокілону, найнезвичайнішого місця для звичайнісіньких людських дівчаток.
Мала ясне, мишачо-попелясте волосся і великі, їдко-зелені очі. Десь я вже її бачив, подумав. Десь я вже її бачив. Її чи когось на неї схожого.
— Не бійся, — сказав невпевнено.
— Я не боюся, — невиразно відбуркнула. Схоже, мала нежить.
— Бяжим звідси, — раптом озвалася Бренн, оглядаючись довкола. — Дзє адін йгерн, там і другий. А у мяне вже мало жал.
Дівчинка глянула на неї, розкрила рота, верхом долоні обтерла личко, розмазуючи куряву.
— Хто ти така, чорт забирай? — повторив Геральт, схилившись. — Що ти робиш у… В цьому лісі? Як ти тут опинилася?
Дівчинка опустила голову і сьорбнула закладеним носом.
— Чи ти оглухла? Я питаю, хто ти? Як ти називаєшся?
— Цирі, — знову шморгнула носом.
Геральт відвернувся. Бренн, оглядаючи лук, глипала на нього оком.
— Слухай, Бренн…
— Што?
— Чи можливо… Чи можливо, щоб вона… втекла від вас із Дуен Канель?
— Ге?
— Не прикидайся дурнуватою, — роздратувався він. — Я знаю, що ви крадете дівчаток. А ти сама що, з неба впала до Брокілону? Я питаю, чи можливо…
— Нє, — відрізала дріада. — Я ніколи яє у вочи не бачила.
Геральт придивився до дівчинки. Її попелясто-сіре волосся було розкуйовдженим, повним листя та хвої, але пахло чистотою, не димом, не стайнею, не лоєм. Руки, хоч неймовірно брудні, були маленькими та ніжними, без мозолів чи шрамів. Хлоп'ячий одяг, каптаник з червоною відлогою , який вона мала на собі, не вказував ні на що, але високі черевички зроблені були з м'якої дорогої телячої шкіри. Ні, це, безперечно, не селянське дитя. Фрешенет, раптом подумав відьми́н. Це її шукав Фрешенет. Це за нею він пішов до Брокілону.
— Ти звідки тут узялася, шмаркачко?
— Ти як до мене звертаєшся! — дівча гордо задерло голову і тупнуло ніжкою М'який мох звів нанівець ефект цього тупання.
— Га, — сказав відьми́н та усміхнувся. — І справді, — принцеса. Принаймні у мові, бо вигляд маєш жалюгідний. Ти з Вердену, правда? Знаєш, що тебе шукають? Не лякайся, я відвезу тебе додому. Слухай, Бренн…
Ледве він відвернувся, дівчинка блискавично крутнулася і пустилася бігти через ліс, пологим узбіччям пагорба.
— Bloede turd! — вереснула дріада, сягаючи до сагайдака. — Caemm 'erę !
Дівчинка, спотикаючись, наосліп бігла через ліс, витріскуючи сухим гіллям.
— Стій! — крикнув Геральт. — Куди, зараза!
Бренн блискавично нап'яла лук. Стріла по-зміїному засичала, вирисовуючи пологу параболу, наконечник зі стуком вбився у стовбур, майже обтершись об волосся дівчинки. Мала скулилася і припала до землі.
— Ти клята ідіотко, — прошипів відьми́н, наближаючись до дріади. Бренн спритно видобула із сагайдака наступну стрілу. — Ти могла її вбити!
— Тут Брокілон! — гордо відповіла вона.
— А це дитина!
— І що?
Він глянув на древко стріли. На ньому були смугасті махові пір'їни фазанихи, фарбовані на жовто у відварі з кори. Не сказав ні слова. Відвернувся і швидко пішов у ліс. Дівчинка лежала під деревом, скулена, обережно піднявши голову і дивлячись на застряглу у стовбурі стрілу. Почула його кроки і зірвалася, але він коротким стрибком догнав її, ухопив за червону відлогу каптаника. Вона відвернула голову і глянула на нього, потім на руку, що тримала її за відлогу. Відпустив її.
— Чого ти тікала?
— Це не твоя справа! — шморгнула носом. — Не руш мене, ти… ти…
— Дурний бахуре! — люто засичав він. — Тут Брокілон. Тобі мало було вія? Ти сама в цьому лісі не доживеш до ранку. Ще цього не зрозуміла?
— Не торкайся мене! — розкричалася вона. — Ти пахолку, ти! Я принцеса, ти собі не думай!
— Ти дурна шмаркачка.
— Я принцеса.
— Принцеси самі по лісах не волочаться. У принцес чисті носи.
— Накажу відрубати тобі голову! І їй теж! — дівчинка обтерла носа долонею і вороже глянула на дріаду, яка підходила до них. Бренн чмихнула.
— Ну добре, досить того репету, — урвав відьми́н. — Чого ти тікала, принцесо? І куди? Чого ти боїшся?
Мовчала, сапаючи носом.
— Добре, як хочеш, — він підморгнув дріаді. — Ми йдемо. Хочеш залишитися в лісі сама, то нехай. Але як знову дірветься до тебе йгерн, не репетуй. Таке принцесам не личить. Принцеси помирають і не писнувши, спершу дочиста втерши носа. Ходімо, Бренн. Прощайте, Ваша Високосте.
— За… зачекай.
— Ага?
— Піду з вами.
— Для нас це честь. Правда, Бренн?
— Але ти не заведеш мене знову до Кістріна? Обіцяєш?
— А хто такий… — почав. — Ах, дідько, Кістрін. Принц Кістрін? Син короля Ервилла з Вердену?
Дівчинка надула губки, шморгнула носом і опустила голову.
— Досить той гульні, — понуро озвалася Бренн. — Ідем.
— Зараз, зараз, — відьми́н випростався і глянув на дріаду згори. — Плани трішки змінилися, моя прекрасна лучнице.
— Ге? — Бренн підняла брови.
— Пані Ейтне почекає. Я мушу довести цю малу додому. До Вердену.
Дріада примружила очі та сягнула до сагайдаку.
— Нікуди не пойдзєш. Ані яна.
Відьми́н паскудно усміхнувся.
— Вважай, Бренн, — сказав він. — Я не такий дітвак, як той, кому ти вчора із засідки впакувала стрілу в око. Я вмію оборонятися.
— Bloede arss ! — засичала, здіймаючи лук. — Пойдзєш до Дуен Канель, яна теж. Нє до Вердену!
— Ні! Не до Вердену! — попеляста дівчинка припала до дріади, притислася до її худенького стегна. — Я піду з тобою! А він нехай сам іде до Вердена, до дурного Кістріна, якщо хоче!