— Так. Бо я теж кохаю тебе, дурнику, а що то було б за кохання, якби кохаючий не був спроможний на трішки жертовності.
IX
Вони виїхали з Брімефорду в ранній прохолодний ранок, серед туману, який пригашував яскраву червінь випливаючої з-за обрію кулі сонця. Від'їхали втрьох. Як і вирішили. Не розмовляли про це, нічого не планували, — просто хотіли бути разом. Якийсь час.
Залишили кам'янистий мис, попрощалися з уривистими, пошарпаними кліфами над пляжами, чудернацькими формаціями висічених хвилями і вітрами вапняних скель. Але, коли спустилися у квітучу й зелену долину Доль Аделятт, то далі мали в ніздрях запах моря, а у вухах гуркіт прибою та різкі, дикі крики чайок.
Горицвіт говорив не замовкаючи, без перерви, перестрибував із теми на тему і майже жодної не закінчував. Розповідав про Країну Браса, де дурний звичай наказує дівчатам берегти незайманість аж до заміжжя, про залізних птиць з острова Ініс Порхут, про живу і мертву воду, про смак та дивовижні властивості сапфірового вина, званого цііі, про королівських четвернят із Еббінгу, надокучливих дітиськ-розбишак, званих Пуці, Гріці, Міці та Хуан Пабло Васерміллер. Розповідав про модні в середовищі його конкурентів нові напрямки в музиці й поезії, що були, на думку Горицвіта, привидами, які симулювали органічні процеси.
Геральт мовчав. Ессі теж мовчала або відповідала напівсловами. Відьми́н чув на собі її погляд. Погляд, якого уникав.
Через ріку Аделятт вони переправилися поромом, причому мусили самі тягнути линви, бо перевізник був у стані патетично п'яної, мертвотно білої, застигло-тремтячої, вдивленої у прірву блідості, не міг пуститися стовпа, що підпирав навіс і якого він тримався обіруч, а на всі задані йому питання відповідав одним-єдиним словом, що звучало як "вург".
Край по той бік Аделятт відьми́нові сподобався — прирічні села переважно були огороджені гостроколом, а це давало певну надію знайти роботу.
Коли вони напували коней у раннє пополудня, Оченя підійшла до нього, користаючи з того, що Горицвіт кудись відійшов. Відьми́н не встиг кудись відійти. Вона застала його зненацька.
— Геральте… — промовила тихцем. — Я вже… не можу цього витримати. Це понад мої сили.
Він намагався уникнути необхідності глянути їй у вічі. Але вона йому цього не дозволила. Стояла перед ним, граючись блакитною перлиною, оправленою в срібну квіточку, повішену на шиї. Отак стояла, а він знову жалкував, що то не рибоокий із шаблею під водою.
— Геральте… Мусимо щось із цим зробити, правда?
Вона чекала на його відповідь. На слова. На трішки жертовності. Але відьми́н не мав нічого, чим міг би їй пожертвувати, знав про це. Не хотів брехати. А як насправді, то не міг, не мав сили завдати їй болю.
Ситуацію врятував Горицвіт, безвідмовний Горицвіт, що раптом з'явився. Горицвіт зі своїм безвідмовним тактом.
— А звісно, що так! — гарикнув і кинув до води кийок, яким розгортав шувар і височезну прирічкову кропиву. — А певне, що мусите щось з цим зробити, відкладати нíколи. Я не маю охоти приглядатися, що між вами діється. Чого ти від нього очікуєш, Паяцинко? Неможливості? А ти, Геральте, на що розраховуєш? На те, що Оченя прочитає твої думки, як… Як ота? І цим удовольниться, а ти комфортно промовчиш, не потребуючи нічого пояснювати, нічого проголошувати, нічого відмовляти? Не потребуючи відкриватися? Скільки часу. скільки фактів потрібно вам обом, щоби зрозуміти? І коли ви хочете зрозуміти одне одного, через кілька літ, у споминах? Та ж завтра, чорти його бери, ми вже розлучаємось! Богове, я вже маю вас обох аж доти, доти, о! Добре, послухайте, я собі зараз виламаю ліщинового прутика й піду порибалити, а ви матимете час тільки для себе, зможете все сказати одне одному. Скажіть собі все, постарайтеся одне одного зрозуміти. Це не так складно, як вам здається. А пізніше, на богів, зробіть це. Зроби це з ним, Паяцинко. Зроби це з нею, Геральте, і будь до неї добрим. А тоді, холера, або вам пройде, або…
Горицвіт різко обернувся й пішов, ламаючи очерет і лаючись. Зробив вудку з ліщинового прута та кінського волосу і рибалив, аж доки не почало смеркатися.
Коли він пішов, Геральт та Ессі довго стояли, спершись об почварну вербу, схилену над течією. Стояли, тримаючись за руки. Потім відьми́н говорив, говорив тихо і довго, а оченя Оченяти повне було сліз.
А потім, на богів, вони це зробили, вона і він.
І все було добре.
X
Наступного дня вони влаштували собі щось наче урочисту вечерю. В селі, через яке проїжджали, Ессі та Геральт купили оббіловане та випатране ягня. Горицвіт тихцем украв із городця за хатою часнику, цибулі та моркви. Від'їжджаючи, поцупили також казанок із плоту за кузнею. Казанок був трохи дірявим, але відьми́н залютував його Знаком Ігні.
Вечеря відбулася на поляні, у глибині пущі. Вогонь весело потріскував, казанок булькотів, Геральт дбайливо мішав у ньому кописткою, зробленою з обчищеного вершечка ялинки. Горицвіт чистив цибулю і шкріб моркву. Оченя, яка нічого не тямила в куховарстві, уприємнювала їм час, граючи на лютні та співаючи сороміцькі куплети.
То була урочиста вечеря. Бо вранці вони розлучались.
Уранці кожен із них мав вирушити своєю дорогою, шукаючи те, що вони й так уже мали. Але не знали, що мають, навіть не здогадувалися. Не здогадувалися, куди заведуть їх дороги, що ними мали вирушити вранці. Поодинці.
Коли вони переїлися, перепилися пивом, дарованим їм Друхардом, попліткували та посміялися, Горицвіт з Ессі влаштували співоцьке змагання. Геральт, із долонями під головою, лежав на посланні зі смерекових гілок та думав, що ніколи не чув таких гарних голосів і так само гарних балад. Думав про Єнніфер. Думав про Ессі. Мав передчуття, що…
На завершення Оченя проспівала разом із Горицвітом славний дует Цинтії та Вертвема, чудову пісню про кохання, яка починалася словами: "Я не одну вже вилила сльозу…" Геральтові здалося, що навіть дерева схилилися, слухаючи їх обох.
Потім Оченя, пахнуча вербеною, лягла обіч нього, втиснулася йому під пахву, вкрутила голову на груди, зітхнула, може, двічі та спокійно заснула. Відьми́н заснув значно, значно пізніше.