Довелося їм покинути первісний план, що передбачав об'їзд біляпущанських сіл, де відьми́н мав сякі-такі перспективи роботи. Натомість поїхали над море, до Брімефорду. Та, на жаль, окрім не надто перспективної в сенсі успіху любовної афери принца Агловаля й сирени Ш'єєназ, відьми́н роботи не знайшов. Вони вже проїли золотий сикгнет Геральта і брошку з александритом, яку трубадур дістав на пам'ять від однієї зі своїх численних наречених. Доводилося їм скрутно. Але ні, відьми́н не мав зла на Горицвіта.
— Ні, Горицвіте, — сказав. — Я на тебе не злий.
Горицвіт не повірив, — це ясно випливало з того, що мовчав. Горицвіт рідко мовчав. Поплескав коня по шиї, невідомо вкотре попорпався у в'юках. Геральт знав, — там нема нічого, що можна б обернути на готівку. Запах їжі, принесений бризом від розміщеної неподалік господи, вже не можна було витерпіти.
— Пане майстре? — крикнув хтось. — Гей, пане майстре!
— Так, — Геральт обернувся. Із брички, запряженої парою онагрів, що зупинилася саме біля них, вибрався огрядний поставний чоловік у повстяних черевиках і тяжкій шубі з вовчого хутра.
— Ееее. Нєее…, — розгубився огрядний, підходячи. — Я, пане, не до вас, а до пана майстра Горицвіта.
— Се я, — гордо випростувався поет, поправивши капелюшок із чаплиним пером. — Що ви хотіли, чоловіче добрий?
— Мій вам пошанівок, — сказав огрядний. — Я Телері Друхард, торговець прянощами, старшина тутешньої Гільдії. Син мій, Гаспар, саме заручився з Далією, донькою Мествина, капітана когга.
— Гей же, — мовив Горицвіт, зберігаючи гордовиту позу. — Віншую і зичу щастя молодій парі. А чим же я можу допомогти? Може, йдеться про право першої ночі? У цій послузі я ніколи не відмовляю.
— Ге? Нєее… Себто, баля і забава заручинова нині ввечір буде. Жона моя, як розійшлося, що ви, пане майстре, до Брімефорду завітали, вже мені діру в животі вигризла…. баба бабою. Чуєш, каже, Телері, покажемо всім, що ми не такі простаки, як вони, що стоїмо за культурою і мистецтвом. Що в нас баля духовна, а не лише набратися і зригатися. Я їй, дурній бабі, кажу, таж ми вже одного барда найняли, може, досить? А вона, що один то мало, що го-го, пан майстер Горицвіт то допіру, слава така, що то сусідам буде як сіль в оці. Пане майстре? Зробіть таку честь… Двадцять п'ять талярів готівкою, себто, чисто символічно… На підтримку мистецтва…
— Вухам своїм не вірю, — протяжно сказав Горицвіт. — Я, я маю бути другим бардом? Додатком до іншого музи́ки? Я? Ще я так низько не впав, мосьпане, щоб комусь підігравати!
Друхард почервонів.
— Даруйте, пане майстре, — пробелькотів. — Я не так хотів сказати… То все жона… Даруйте…Зробіть честь…
— Горицвіте, — тихо прошипів Геральт. — Не задирай носа. Нам ті гроші потрібні.
— Ти мене не вчи! — роз'єрепенився поет. — Я носа задираю? Себто я? Ти диви! А що про тебе казати, як ти щодня відкидаєш добре платні пропозиції? Гірікки не вб'єш, бо й так вимирає, панорпу ні, бо нешкідлива, нічницю ні, бо милесенька, дракона ні, бо кодекс забороняє. Я, щоб ти знав, теж шануюся! Теж маю свій кодекс!
— Горицвіте, я тебе прошу, зроби це для мене. Трішки жертовності, чоловіче, нічого більше. Обіцяю, що не перебиратиму наступним замовленням, хоч би яке там було. Ну, Горицвіте…
Трубадур, втупившись у землю, пошкріб заросле м'якою світлою щетиною підборіддя. Друхард, роззявивши рота, присунувся ближче.
— Пане майстре… Зробіть таку честь. Жінка не пробачить, що я вас не упросив. Ну… Нехай буде тридцять.
— Тридцять п'ять, — твердо сказав Горицвіт. Геральт усміхнувся, з надією втягнувши носом смаковитий запах, яким віяло від господи.
— Згода, пане майстре, згода, — швидко сказав Телері Друхард, так швидко, що ясно, — і сорок дав би, якби треба було. — А зараз… Мій дім, як воля вам причепуритися і відпочити, — ваш дім. І ви, пане… А як ваше ім'я?
— Геральт із Ривії.
— І вас, пане, само собою, теж запрошую. Щось перекусити, змочити горло…
— І овшім , з усією приємністю — мовив Горицвіт. — Ведіть, милий пане Друхарде. А так між нами, хто цей другий бард?
— Шляхетна панна Ессі Давен.
III
Геральт ще раз протер рукавом срібні нюти, набиті на куртці, та пряжку пояса, причесав пальцями скріплене чистою пов'язкою волосся і почистив черевики, потерши одною халявою іншу.
— Горицвіте?
— Ага? — бард розгладив перо білої чаплі, прип'яте до капелюшка, поправив і обтягнув на собі кубрак. Обидва провели півдня, чистячи одежу і доводячи її до сяк-так прийнятного стану. — Що, Геральте?
— Постарайся вестися так, щоб нас викинули після вечері, а не до неї.
— Ти, либонь, жартуєш, — обурився поет. — Стеж за своїми манерами. Заходьмо?
— Заходьмо. Чуєш? Співає хтось. Жінка.
— Ти щойно почув? То Ессі Давен, звана також Оченя. Ти що, раніше жінок-трубадурів не бачив? А так, я забув, ти оминаєш місця розквіту мистецтва. Оченя — здібна поетка і співачка, та що ж, має свої вади, а нахабство, наскільки я чую, не є найменшою з них. Бо те, що вона от саме співає, — це моя власна балада. Зараз почує кілька теплих слів, аж їй оченя засльозиться.
— Горицвіте, змилуйся. Нас виженуть.
— Не втручайся. Це професійна справа. Заходьмо.
— Горицвіте?
— Гм?
— Чому Оченя?
— Побачиш.
Баля відбувалася у великому складському приміщенні, звідки винесли бочки оселедців та риб'ячого жиру. Запах, хоч і не повністю, — перебили, вішаючи, де трапилося, пучки омели та вересу, прикрашені барвистими стьожками. Де-не-де, згідно зі звичаєм, висіли також коси часнику, що мали відлякувати вампірів. Столи і лави присунуто попід стіни, накрито білим полотном, а в кутку влаштували велике вогнище з рожном. Було людно, але не гамірно. Більш ніж півсотні людей різних станів та професій, а також прищавий наречений і задивлена в нього кирпоноса наречена у зосередженій тиші прислухалися до звучної та мелодійної балади, яку співала вдягнута в скромну синю сукню дівчина, що сиділа на підвищенні, сперши лютню об коліно. Дівчина була не старшою вісімнадцяти років і дуже худенькою. Її волосся, довге й пухнате, мало темно-золоту барву. В ту мить, коли вони зайшли, дівчина доспівала, кивком голови подякувала за гучну овацію, тріпнула волоссям.