— Ох, дякую, кузене, — широко усміхнулася близька родина, гордість клану Бібервельтів і світла голова до інтересів. Шапель теж посміхнувся.
— Здійснилася мрія? — тихо спитав Геральт. — Про життя в місті? І що вам подобається в цьому місті, Дуду… і тобі, Шапелю?
— Пожив би ти на вересовищах, — так само тихо відповів Шапель, — погриз би корінці, змок і змерз, то й знав би. Нам теж дещо належить від життя. Ми не гірші від вас.
— Ні, — кивнув головою Геральт. — Не гірші. А буває, що й кращі. А що зі справжнім Шапелем?
— Шляк трафив, — шепнув Шапель Другий. — Вже зо два місяці тому. Апоплексичний удар. Хай йому земля буде пухом, а Вічний Вогонь нехай світить. Я саме був поблизу… Ніхто не помітив… Геральте? Ти ж не…
— Чого ніхто не помітив? — спитав відьми́н з нерухомим обличчям.
— Дякую, — прошепотів Шапель.
— Вас тут більше?
— Хіба це істотно?
— Ні, — згодився відьми́н. — Неістотно.
З-за возів та яток вибігла і притрюхала постать у два лікті зростом, у зеленій шапці та кожушку з лататих кроликів.
— Пане Бібервельте, — видихнув гном і затнувся, водячи очима від одного половинчика до іншого.
— Я так гадаю, малий, — сказав Деїнті, — що в тебе справи до мого кузена, Дуду Бібервельта. Кажи. Кажи. Ось він.
— Щавлик сповіщає, що все пішло, — сказав гном і широко посміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири коруни штука.
— Здається, я знаю, про що мова, — промовив Деїнті. — Шкода, Вівальді тут немає, той миттю полічив би зиск.
— Дозволь, кузене, — озвався Теліко Лунгревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для усього Новіграда член численної родини Бібервельтів. — Дозволь, я полічу. Я маю безпомильну пам'ять на цифри. На інші речі теж.
— Прошу, — вклонився Деїнті. — Прошу, кузене.
— Витрати, — наморщив лоба доплер, — були незначними. Вісімнадцять за олію, вісім п'ятдесят за жир, гмм… Все разом, зі шнурком включно, сорок п'ять корун. Виторг: шістсот по чотири коруни, себто дві тисячі чотириста. Жодних комісійних, бо без посередників…
— Прошу не забувати про податок, — нагадав Шапель Другий. — Прошу не забувати, що перед вами стоїть представник міської та церковної влади, який серйозно і сумлінно трактує свої обов'язки.
— Від податку звільнено, — заявив Дуду Бібервельт. — Це продаж зі святою метою.
— Га?
— Змішані у відповідних пропорціях жир, віск, олію, зафарбовану краплею червецю, — пояснив доплер, — достатньо було налити до глиняних мисок і занурити в кожну відрізок шнура. Запалений шнур дає гарне червоне полум'я, що довго горить і не дуже смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампад на вівтарі Вічного Вогню. Вже не потребують.
— Холера, — пробурмотів Шапель. — Дійсно… Потрібні були лампади… Дуду, ти геній.
— Вдався в матір, — скромно сказав Теліко.
— Аякже, викапана матір, — підтвердив Деїнті. — Гляньте лишень на ті мудрі очі. Викапана Бегонія Бібервельт, моя люба тітонька.
— Геральте, — застогнав Горицвіт. — Він за три дні заробив більше, ніж я співом за все життя!
— Я б на твоєму місці, — серйозно сказав відьми́н, — покинув співи і зайнявся торгівлею. Попросися, може, візьме тебе в науку.
— Відьми́не, — Теліко потягнув його за рукав. — Скажи, як я міг би тобі… віддячити….
— Двадцять дві коруни.
— Що?
— На нову куртку. Глянь, що зосталося з моєї.
— Знаєте що? — крикнув раптом Горицвіт. — Ходімо усі до дому розпусти! До "Пасифлори"! Бібервельти ставлять.
— А впустять половинчиків? — стурбувався Деїнті.
— Хай спробують не впустити, — Шапель прибрав грізну міну. — Хай тільки спробують, то я весь їхній бордель звинувачу в єресі.
— Ну, — гукнув Горицвіт. — То все гаразд. Геральте? Йдеш?
Відьми́н тихо засміявся.
— А знаєш, Горицвіте, що із задоволенням.
ТРІШКИ ЖЕРТОВНОСТІ
I
Сирена до половини тіла випірнула з води і сильно, різко забила долонями об поверхню. Геральт впевнився, що в неї гарні, можна сказати — бездоганні груди. Ефект псував лише колір — пипки були темно-зеленими, а їх облямівка лише ледь світлішою. Спритно пристосовуючись до надбігаючої хвилі, сирена проворно вигнулася, стріпонула мокрим волоссям салатової барви і мелодійно заспівала.
— Що? — принц перехилився через облавок когга . — Що вона каже?
— Відмовляє, — озвався Геральт. — Каже, що не хоче.
— Ти переклав, що я її кохаю? Що життя собі не уявляю без неї? Що хотів би з нею побратися? Що тільки вона, жодна інша?
— Переклав.
— І що?
— І нічого.
— То повтори.
Відьми́н пальцями торкнувся губ та видобув із горла тремтячу трель. Насилу добираючи слова та мелодію, почав перекладати освідчення принца.
Сирена, горілиць лігши на воду, перебила його. Заспівала:
— Не мучся, не перекладай. Я зрозуміла. Коли він зізнається мені в коханні, то завжди в нього такий дурнуватий вираз обличчя. А щось конкретне сказав?
— Не так, щоб надто.
— Шкода, — сирена затріпотіла у воді й пірнула, сильно вигинаючи хвоста і спінюючи море зрізаним плавцем, схожим на плавець барабульки.
— Що? Що вона сказала? — спитав принц.
— Сказала, шкода.
— Чого шкода? Що б це означало?
— Я так думаю, що то була відмова.
— Мені не відмовляють! — вереснув принц усупереч очевидним фактам.
— Пане, — буркнув капітан когга, підходячи до них. — Невід напоготові, досить закинути — і вона ваша…
— Я б не радив, — тихо сказав Геральт. — Вона не сама. Під водою їх більше, а у глибині під нами може бути кракен.
Капітан затремтів, зблід і безглуздим жестом обіруч ухопився за сідниці.
— Кра… кракен?
— Кракен, — підтвердив відьми́н. — Тож я б не радив жартів із неводами. Досить їй крикнути, — і з цього човенка плаваючі дошки залишаться, а нас утоплять, як кошенят. А, зрештою, вирішуй, Агловалю, чи ти хочеш із нею побратися чи піймати неводом і тримати в бочці.
— Я її кохаю, — твердо сказав Агловаль, — і хочу взяти жоною. Але для цього треба, щоб вона мала ноги, а не хвіст, покритий лускою. І це можна зробити, бо я за два фунти добірних перлин купив магічний еліксир з повною гарантією. Вип'є — і в неї виростуть ніжки. Правда, доведеться трохи потерпіти, днів зо три, не більше. Клич її відьми́не, скажи їй це ще раз.
— Я вже двічі казав. Відповіла, що ні, це виключено. Але додала, що знає морську чарівницю, моршинку , яка може закляттям перетворити тобі ноги на елегантний хвіст. Безболісно.