— Туди, Геральте! — закричав Деїнті, на бігу розштовхуючи групку спудеїв, зайнятих грою у "три мушельки". — Там, там, дав драла межи вози! Заходь зліва! Хутко!
Вони кинулися в погоню, самі переслідувані прокльонами розштовхуваних перекупнів та покупців. Геральт лише дивом не перечепився об шмаркатого мікруса , що трапився йому під ноги. Перестрибнув малого, але перевернув дві бочки з оселедцями, за що розлючений рибалка хльоснув його по спину живим вугром, якого саме демонстрував клієнтам.
Вони помітили доплера, що намагався дременути вздовж овечої загорожі.
— З другого боку! — вереснув Деїнті. — Заходь до нього з другого боку, Геральте!
Доплер промчав уздовж огорожі, немов стріла, мигтячи зеленою камізелькою. Ставало зрозумілим, чому він не перевертався на когось іншого. Ніхто не міг дорівнятися половинчику в спритності. Ніхто. Крім іншого половинчика. Та відьми́на.
Геральт побачив, як доплер різко змінює напрямок, здіймаючи хмару куряви, як спритно пірнає у дірку в паркані, що загороджував великий намет, використовуваний як бійня та м'ясний торг. Деїнті теж це побачив. Переплигнув через жердини і почав протискатися крізь стадо бекаючих баранів, загнане в загороду. Видно було, що не встигне. Геральт збочив і кинувся вслід за доплером між парканними дошками. Відчув раптовий ривок, почув тріск шкіри, що рвалася, а куртка й під другою пахвою зненацька стала дуже вільною.
Відьми́н зупинився. Вилаявся. Сплюнув. І ще раз вилаявся.
Деїнті вбіг до намету за доплером. Зсередини долинало верещання, звуки ударів, прокляття і жахливий галас.
Відьми́н вилаявся втретє, дуже брудно, після чого скреготнув зубами, підняв праву руку, склав пальці у знак Аард, прицілившись просто в намет. Намет вигнувся наче вітрило під час урагану, а зсередини почулося відчайдушне виття, гуркіт і мукання волів. Намет охляп.
Доплер, повзучи на животі, виліз із-під полотнища та кинувся в напрямку другого, меншого намету, найпевніше, льодовні. Геральт, не роздумуючи, скерував до нього руку і довбонув у спину Знаком. Доплер звалився на землю, мов блискавкою вдарений, перекотився через голову, але відразу ж зірвався і вбіг до намету. Відьми́н наступав йому на п'яти.
В наметі смерділо м'ясом. І було темно.
Теліко Лунгревінк Леторт стояв там, тяжко дихаючи, обіруч обіймаючи половину свинячої туші, що висіла на жердині. Іншого виходу з намету не було, а полотнище було надійно й міцно прибите кілками до землі.
— Що за приємність знову тебе зустріти, міміку, — холодно промовив Геральт.
Доплер тяжко сапав.
— Облиш мене, — вистогнав нарешті. — Чому ти мене переслідуєш, відьми́не?
— Теліко, — сказав Геральт. — Питаєш дурне. Щоби здобути коней і подобу Бібервельта, ти розбив йому голову і покинув на пустків'ї. Надалі користаєш із його особистості та глузуєш із клопотів, які він через це має. Чорти знають, що ти ще плануєш, але я перешкоджу тобі в тих планах, так чи інакше. Я не хочу ні вбивати тебе, ні видати владі, але ти мусиш забратися з міста. Я припильную, щоб ти забрався.
— А якщо я не схочу?
— То я тебе на тачці вивезу, в мішку.
Доплер раптово роздувся, потім різко схуд і почав рости, його каштанові кучері побіліли й вирівнялися, сягаючи рамен. Зелена камізелька половинчика маслянисто зблиснула, стаючи чорною шкірою, на передпліччях та манжетах заіскрилися срібні нюти. Пизате рум'яне обличчя видовжилося і зблідло.
З-понад правого плеча висунулося руків'я меча.
— Не підходь, — хрипко сказав другий відьми́н та посміхнувся. — Не наближайся, Геральте. Я не дозволю до себе торкнутися.
Яка ж у мене паскудна посмішка, подумав Геральт, сягаючи за мечем. Який же в мене паскудний писок. Як паскудно я мружу очі. То це так я виглядаю? Трістенна зараза.
Рука доплера і рука відьми́на одночасно торкнулися руків'я, обидва мечі одночасно вискочили з піхов. Обидва відьми́ни одночасно зробили два швидкі м'які кроки, — один уперед, другий вбік. Обидва одночасно здійняли мечі й прокрутили ними короткий свистячий млинок.
Обидва одночасно застигли, завмерли в позиції.
— Ти не можеш мене подолати, — буркнув доплер. — Я — це ти.
— Помиляєшся, Теліко, — тихо сказав відьми́н. — Кинь меча і повернися до подоби Бібервельта. Інакше пожалкуєш, попереджаю.
— Я — це ти, — повторив доплер. — Ти не здобудеш наді мною переваги. Не можеш мене подолати, бо я — це ти.
— Ти навіть гадки не маєш, як це, — бути мною, міміку.
Теліко опустив руку, затиснуту на мечі.
— Я — це ти, — повторив він.
— Ні, — заперечив відьми́н. — Ти — не я. А знаєш чому? Бо ти малий бідний добрячий доплер. Доплер, який міг убити Бібервельта, закопати його тіло в хащах і здобути таким робом цілковиту безпеку та цілковиту певність, що ніколи ніхто його не викриє, включно з половинчиковою дружиною, славнозвісною Гарденією Бібервельт. Але ти його не вбив, Теліко, бо ти на це неспроможний. Бо ти малий бідний добрячий доплер, якого приятелі називають Дуду. І хоч би на кого ти перекидався, то все ж завжди будеш таким самим. Ти вмієш скопіювати лише те, що у нас доброго, бо злого, яке є в нас, не розумієш. Ти саме такий, доплере.
Теліко відступив, упершись спиною в полотнище намету.
— Тому, — вів далі Геральт, — зараз ти перетворишся на Бібервельта і чемно подаси мені лапи, щоб я їх зв'язав. Ти не можеш зі мною змагатися, бо я — це те, що ти неспроможний скопіювати. Ти це добре знаєш, Дуду. Бо ти якусь мить переймав мої думки.
Теліко різко випростався, риси його обличчя, що було обличчям відьми́на, розмазалися і розпливлися, біле волосся захвилювалося і почало темніти.
— Ти маєш рацію, Геральте, — сказав він, невиразно, бо його губи змінювали форму. — Я перейняв твої думки. Ненадовго, але цього було достатньо. Знаєш, що я тепер зроблю?
Шкіряна відьми́нська куртка стала блискуче-волошковою. Доплер усміхнувся, поправив сливової барви капелюшок із пірцем білої чаплі, підтягнув пояс лютні, перевішеної через плече. Лютні, яка ще мить тому була мечем.
— Я скажу тобі, що зроблю, відьми́не, — засміявся він дзвінким сріблястим сміхом Горицвіта. — Піду собі, утиснуся в юрбу і потайки перекинуся на будь-кого, хоч би й на жебрака. Бо волію бути жебраком у Новіграді, ніж доплером у пустків'ї. Новіград дещо мені завинив, Геральте. Це виникнення міста спотворило середовище, де ми могли б жити, жити у власній природній подобі. Нас винищували, полюючи за нами наче за скаженими псами. Я один з небагатьох, що вижили. Хочу вижити і виживу. Раніше, коли мене переслідували вовки, я перекидався на вовка та кілька тижнів бігав зі зграєю. І вижив. Тепер я теж так зроблю, бо не хочу тулитися по урочищах та зимувати в ямах від повалених дерев, не хочу бути вічно голодним, не хочу безперервно бути мішенню для стріл. Тут, у Новіграді, тепло, вдосталь їдла, можна заробити і дуже рідко тут хтось стріляє в когось із лука. Новіград — це вовча зграя. Я приєднаюся до цієї зграї та виживу. Розумієш?