— Цікаво, — промовив краснолюд. — Ну, але за комісійні, що я їх беру, мушу виконувати бажання клієнта, хоч би якими вони були. Отож слухай. Ти прибіг сюди три дні тому, задиханий, дав мені в депозит тисячу корун і зажадав авалю на вексель, виписаний на суму в дві тисячі п'ятсот двадцять, на пред'явника. Я дав тобі аваль.
— Без гарантії?
— Без. Я тебе люблю, Деїнті.
— Кажи далі, Вімме.
— Другого дня зранку ти вбіг із грюканням і тупанням, вимагаючи, щоб я відкрив акредитив на банк у Визимі. На чималу суму трьох тисяч п'ятисот корун. Наскільки я пам'ятаю, бенефіціантом мав бути якийсь Тер Лукокян, він же Трюфель. Ну що ж, я відкрив такий акредитив.
— Без гарантії, — промовив половинчик із надією в голосі.
— Моя симпатія до тебе, Бібервельте, — зітхнув банкір, — закінчується на сумі три тисячі корун. Цього разу я взяв у тебе розписку, що у випадку несплати млин мій.
— Який млин?
— Млин твого тестя, Арно Хардботтома, у Споришевій Луці.
— Я додому не вернуся, — заявив Деїнті понуро, але рішуче. — Завербуюся на якийсь корабель і стану піратом.
Вімме Вівальді почухрав вухо і підозріло глипнув на нього.
— Еее, — сказав. — Ти ж уже давно відібрав і подер ту розписку. Ти платоспроможний. Нічого дивного, при таких зисках…
— Зисках?
— А, я й забув, — буркнув краснолюд. — Я ж мав ні з чого не дивуватися. Ти добре заробив на червеці, Бібервельте. Бо знаєш, у Повісі трапився переворот…
— Я вже знаю, — перебив його половинчик. — Індиго подешевшало, червець подорожчав. А я заробив. Це правда, Вімме?
— Правда. Ти маєш у мене в депозиті шість тисяч триста сорок шість корун і вісімдесят копперів. Нетто, віднявши мої комісійні та податок.
— Ти заплатив за мене податок?
— А як же інакше? — здивувався Вівальді. — Ти ж був тут годину тому і наказав заплатити. Канцелярист уже заніс усю суму до ратуша. Щось близько півтори тисячі, бо продаж коней був туди, ясна річ, включений.
Двері з гуркотом відчинилися і до конторки вбігло щось у дуже брудній шапці.
— Дві коруни тридцять! — вереснуло воно. — Купець Азельквіст!
— Не продавати! — гукнув Деїнті. — Чекаймо кращої ціни! Геть, обидва назад на біржу!
Обидва гноми вхопили мідяки, які кинув їм краснолюд, і зникли.
— Таак… На чому ж я зупинився? — задумався Вівальді, граючись великим, чудернацько сформованим кристалом аметисту, використовуваним як прес до паперів. — Ага, на червеці, купленому за вексель. А кредитний лист, про який я згадував, був тобі потрібен для купівлі великої партії мімозової кори. Купив ти того чимало, але досить дешево, по тридцять п'ять копперів за фунт, від зангвебарського фактора, згадуваного Трюфля чи Зморшка. Вчора галера увійшла в порт. І тоді почалося.
— Я собі уявляю, — зойкнув Деїнті.
— Нащо комусь потрібна мімозова кора?
— Ні на що, — понуро буркнув половинчик. — На жаль.
— Кора з мімози, пане піїте, — пояснив краснолюд, — вживається для того, щоб вичиняти шкури
— Якщо хтось настільки дурний, — втрутився Деїнті, — щоб купувати мімозову кору за морями, коли в Темерії можна купити дубову за безцінь.
— І саме тут закопаний вампір, — сказав Вівальді. — Бо у Темерії друїди саме оголосили, — якщо негайно ж не припиниться знищення дубів, то вони нашлють на країну сарану та пацюків. Друїдів підтримали дріади, а тамтешній король має слабкість до дріад. Коротше: з учорашнього дня діє повне ембарго на темерійські дуби, отож мімоза подорожчала. Ти, Деїнті, мав добру інформацію.
З канцелярії долинув тупіт, після чого до конторки вбігло щось захекане у зеленій шапці.
— Вельможний купець Сулімир, — хекнув гном, — наказав передати, що купець Бібервельт, половинчик, суть вепром диким і щетинистим, спекулянтом і жмикрутом, і що він, Сулімир, бажає Бібервельтові зашолудивіти. Дає дві коруни сорок п'ять і це останнє слово.
— Продавати, — випалив половинчик. — Давай, малий, жени і підтверджуй. Вімме, лічи.
Вівальді сягнув під сувої пергаменту і видобув краснолюдську рахівничку, справжню цяцьку. На відміну від людських, краснолюдські рахівнички мали форму ажурної пірамідки. Однак рахівничка Вівальді було зроблена із золотих дротів, по яких пересувалися гранчасті, шліфовані, припасовані одні до одних рубіни, смарагди, онікси та чорні агати. Краснолюд якийсь час швидкими вправними рухами великого пальчиська пересував коштовності, вгору, вниз, убік.
— Це буде… гмм… гмм… Мінус витрати і мої комісійні… Мінус податок… Таак. П'ятнадцять тисяч шістсот двадцять дві коруни і двадцять п'ять копперів. Непогано.
— Якщо я правильно полічив, — повільно сказав Деїнті Бібервельт, — то сумарно, нетто, я повинен мати в тебе…
— Точно двадцять одну тисячу дев'ятсот шістдесят дев'ять корун і п'ять копперів. Непогано.
— Непогано? — гукнув Горицвіт. — Непогано? За цю суму можна купити велике село або малий замок. Я в житті не бачив такої гори грошей зарáз!
— Я теж ні, — промовив половинчик. — Але не гарячкуй, Горицвіте. Так складається, що ніхто тих грошей не бачив і невідомо, чи побачить.
— Та що ти, Бібервельте, — здивувався краснолюд. — Звідки такі похмурі думки? Сулімир заплатить готівкою чи векселем, а його векселі надійні. То про що йдеться? Боїшся втрат на засмерділому жирі та воску? При таких зисках ти покриєш усі втрати, жартуючи.
— Не в цьому річ.
— А в чому ж?
Деїнті закашлявся, опустив кучеряву голову.
— Вімме, — сказав, дивлячись на долівку. — Шапель за нами нюшить.
Банкір цмокнув.
— Кепсько, — процідив. — Але цього слід було сподіватися. Бачиш, Бібервельте, інформація, якою ти скористався при трансакціях, має не тільки торгівельне, а й політичне значення. Ніхто не знав, що готується у Повісі та Темерії, Шапель теж ні, а Шапель любить довідуватись першим. А тепер, як сам розумієш, ламає собі голову, звідки довідався ти. І думаю, що вже здогадався. Бо я теж здогадався.
— Цікаво.
Вівальді провів очима по Горицвітові й Геральтові, зморщив гачкуватого носа.
— Цікаво? Це ваша спілка цікава, Деїнті, — сказав. — Трубадур, відьми́н і купець. Вітаю. Пан Горицвіт буває там і деінде, навіть на королівських дворах, і, мабуть, непогано нашорошує вуха. А відьми́н? Охоронець? Вибиває борги?