— На правду? — гірко повторив чародій. — Що ж, може й маєш. Так, може й маєш. Наші права рівні. Боривітер, питаєш? Прилетів на світанку, мокрий від дощу. Приніс листа. Коротенького, я його напам'ять знаю. "Прощавай, Валю. Вибач. Є дарунки, яких не можна приймати, а в мені немає нічого, чим я могла б тобі віддячитись. І це правда, Валю. Правда — це друзка криги". Ну, Геральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався зі свого права?
Відьми́н повільно кивнув головою.
— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюсь зі свого. Бо я не беру цього листа до відома. Я не можу без неї… Вже волію… Ставай, до дідька!
Згорбився й витяг меча, — швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Боривітер заклекотів.
Відьми́н стояв нерухомо, опустивши руки.
— Чого ти чекаєш? — гаркнув чародій. Геральт повільно підняв голову, якусь мить дивився на нього, потім відвернувся.
— Ні, Істредде, — тихо сказав. — Прощавай.
— Що це має означати, до холери?
Геральт зупинився.
— Істредде, — кинув через плече. — Не втягуй у це інших. Коли вже мусиш, то повісься у стайні на віжках.
— Геральте! — крикнув чародій, а голос його раптом заламався, вдарив у вухо фальшивою недоброю нотою. — Я не зречуся! Вона від мене не втече! Я поїду за нею до Венгербергу, поїду за нею на край світу, знайду її! Ніколи не відмовлюся від неї! Знай про це!
— Прощавай, Істредде.
Він зайшов у провулок, жодного разу не озирнувшись. Йшов, не зважаючи на людей, які швидко сходили йому з дороги, на двері та віконниці, які поспішно зачиняли. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.
Думав про листа, який чекав на нього у корчмі.
Прискорив ходу. Знав, що в узголів'ї ліжка на нього чекає мокрий від дощу чорний боривітер із листом у закривленому дзьобі. Хотів якнайшвидше прочитати того листа.
Хоча знав його зміст.
ВІЧНИЙ ВОГОНЬ
I
— Ти свинюко! Ти проклятий горлодере! Ти баламуте!
Зацікавлений Геральт потяг кобилу за ріг вулички. Не встиг ще виявити джерело криків, як до них додався глибокий і липко-скляний брязкіт. Слоїк вишневого варення, подумав відьми́н. Це такий звук видає слоїк вишневого варення, якщо кинути ним у когось з великої висоти або зі значною силою. Він добре це пам'ятав: Єнніфер, коли вони ще мешкали разом, розгнівавшись, бувало, кидала в нього слоїками варення. Одержаними від клієнтів. Єнніфер нічого не тямила у приготуванні варення, а магія в цьому сенсі не була надійною.
За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим на рожево дахом, зібрався чималий гурток роззяв. На маленькому заквітчаному балконі, одразу ж під спадистим навісом даху, стояла молода ясноволоса жінка у нічній льолі. Вигинаючи пухкеньке та кругленьке плічко, помітне з-під шлярок, жінка з розмахом жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.
Худорлявий чоловік у сливової барви капелюшку з білим пірцем відстрибнув, немов ошпарений, горщик лупнув на землю одразу ж перед ним, розбившись на черепки.
— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пірцем. — Не вір наклепам! Я тебе не зраджував, хай земля піді мною западеться, якщо брешу!
— Прескурвий вражий сину! Ланцю! Приблудо! — заверещала пухкенька блондинка і сховалася у глибині дому, видно, шукаючи ще інших метальних снарядів.
— Гей, Горицвіте! — закричав відьми́н, тягнучи на поле бою кобилу, яка опиралася і форкала. — Як ся маєш? Як живеш?
— Нормально, — відповів трубадур, щирячи зуби. — Як звичайно. Вітай, Геральте. Що поробляєш? Дідько, бережись!
Олив'яний кубок свиснув у повітрі та з брязкотом відбився від бруку. Геральт підняв його, оглянув і кинув до рівчака.
— Забирай те лахміття! — вереснула ясноволоса, звабливо хвилюючи шлярками на пухкеньких грудях. — І геть мені з очей! Щоб ноги твоєї тут більше не було, ти, лабуху!
— Це не моє, — здивувався Горицвіт, піднімаючи з землі чоловічі штани з холошами різного кольору. — Я ніколи в житті не мав таких штанів.
— Марш! Бачити тебе не хочу! Ти… ти… Знаєш, який ти в ліжку? До нічого! До нічого, чуєш? Чуєте, люди?
Наступний горщик свиснув, зафуркотів виступаючим із нього сухим бадиллям. За горщиком, вируючи, полетів донизу мідний казан місткістю щонайменше двох із половиною галонів. Зібрані в натовп роззяви, що трималися за межами обстрілу, качалися зі сміху. Найдотепніші аплодували, кричали браво і підступно заохочували блондинку до дальших подвигів.
— У неї вдома пращі нема? — занепокоївся відьми́н.
— Не виключено, — відповів поет, задираючи голову в бік балкону. — В неї там удома звалище всілякого мотлоху. Ти бачив ті штани?
— Може, краще б нам звідси піти? Повернешся, коли вона заспокоїться.
— Дідька лисого, — скривився Горицвіт. — Не повернуся до дому, де на мене зводять наклепи і кидають мідними казанами. Цей нетривкий зв'язок я вважаю розірваним. Тільки почекаймо, доки вона викине мою… Ой, матусю, ні! Веспулю! Моя лютня!
Кинувся, витягаючи руки, спотикнувся, упав, піймав інструмент в останню мить, якраз над бруком. Лютня жалібно і співуче обізвалася.
— Фууу, — зітхнув бард, зриваючись із землі. — Вона в мене. Добре, Геральте, вже можемо йти. Ще там, правда, зостався плащ з куничим коміром, але що ж, де наше не пропадало… Наскільки її знаю, плащем вона не кине.
— Ти нікчемний брехуне! — завелася блондинка — Ти шелихвосте! Ти захриплий папуго!
— За що вона тебе так? Що ти накоїв, Горицвіте?
— Нормально, — знизав плечима трубадур. — Вимагає моногамії, одна з другою, а сама в чоловіка чужими райтками кидає. Ти чув, що вона про мене викрикувала? На богів, я знаю таких, що миліше відмовляють, ніж вона дає, але не кричу про це на вулиці. Ходімо звідси.
— Куди ти пропонуєш?
— А ти як гадаєш? До святині Вічного Вогню? Ходи, заскочимо до "Наконечника Списа". Мушу заспокоїти нерви.
Відьми́н, не протестуючи, потягнув кобилу за Горицвітом, що жвавим кроком рушив до вузенького провулку. Трубадур на ходу підкрутив кілки лютні, для проби брязнув по струнах, взяв глибокий тремтливий акорд.
Прохолодно повіяла осінь,
Вітер звіяв премудрий сувій,
І, щоби це змінити, не досить
Діамантів на кінчиках вій…
Обірвав, весело махнув рукою двом дівчиськам, які проходили повз них з кошиками городини. Дівчиська чмихнули сміхом.