— Не гине з прихильності до тебе, — сказав Доррегарай, під'їжджаючи. — Ні, Геральте?
— Очевидно.
— Конкурент, правда? Ви обидва ведете схожу діяльність. З тією різницею, що Ейк — ідеаліст, а ти професіонал. Незначна різниця, особливо для тих кого ви убиваєте.
— Не порівнюй мене з Ейком, Доррегараю. Біс його знає, кого ти цим порівнянням кривдиш, його чи мене, але не порівнюй.
— Як хочеш. Для мене, щиро кажучи, ви однаково огидні.
— Дякую.
— Нема за що, — чародій поплескав по шиї коня, сполошеного верещанням Ярпена і його краснолюдів. — Для мене, відьми́не, називання вбивства покликанням є огидним, ницим та дурним. Наш світ перебуває у рівновазі. Знищення, вбивання яких завгодно створінь, що цей світ населяють, розхитує його рівновагу. А брак рівноваги наближує знищення, знищення та кінець світу, такого, яким ми його знаємо.
— Друїдська теорія, — констатував Геральт. — Знаю. Її мені колись виклав один старий ієрофант, ще в Ривії. Через два дні після нашої розмови його розірвали щуролаки. Не помітно було, щоб рівновага похитнулася.
— Світ, повторюю, — Доррегарай байдуже глянув на нього, — перебуває у рівновазі. Природній рівновазі. Кожен вид має своїх природних ворогів, кожен є природним ворогом для інших видів. Це стосується також людей. Винищування природних ворогів людини, якому ти присвятив своє життя, і яке вже стає помітним, загрожує дегенерацією раси.
— Знаєш що, чарівниче, — роздратувався Геральт, — ти колись прийди до матері, чию дитину зжер василіск, і скажи їй, що вона повинна тішитися, бо завдяки цьому людська раса врятувалася від дегенерації. Побачиш, що вона відповість.
— Добрий аргумент, відьми́не, — сказала Єнніфер, під'їжджаючи до них ззаду на своєму великому вороному. — А ти, Доррегараю, стеж за тим, що мелеш.
— Я не звик приховувати свої погляди.
Єнніфер в'їхала поміж них. Відьми́н помітив, що золоту сіточку на її волоссі замінила перепаска зі скрученої білої хустки.
— То якнайшвидше почни приховувати, Доррегараю, — промовила. — Особливо від Недамира та Рубачів, які вже підозрюють, що ти маєш намір перешкодити їм убити дракона. Доки тільки говориш, вони вважають тебе нешкідливим маніяком. Але, якщо спробуєш щось промислити, скрутять тобі в'язи, навіть зітхнути не встигнеш.
Чародій погордливо і зневажливо посміхнувся.
— А, крім того, — продовжувала Єнніфер, — поширюючи такі погляди, ти підриваєш повагу до нашої професії та покликання.
— А як це?
— Свої теорії, Доррегараю, ти можеш застосовувати до всіляких створінь та комашні. Але не до драконів. Бо дракони — природні та найгірші вороги людини. І не про дегенерацію людської раси йдеться, а про її виживання. Щоб вижити, слід розправитися з ворогами, з тими, які можуть унеможливити це виживання.
— Дракони не є ворогами людини, — втрутився Геральт. Чародійка глянула на нього і посміхнулася. Винятково губами.
— У цьому питанні, — сказала, — залиш оцінку нам, людям. Ти, відьми́н, не призначений для оцінювання. Лише для роботи.
— Як запрограмований безвольний голем?
— Це твоє порівняння, не моє, — холодно відповіла Єнніфер. — Але що ж, доречне.
— Єнніфер, — промовив Доррегарай. — Як на жінку з твоєю освітою та твого віку, ти кажеш несосвітенну маячню. Чому ж це саме дракони удостоїлися в тебе звання чільних ворогів людства? Чому не інші, стократно небезпечніші створіння, ті, на сумлінні яких стократно більше жертв, аніж у драконів? Чому не гірікки, вилохвости, мантикори, амфісбени чи грифи? Чому не вовки?
— Я тобі скажу, чому. Перевага людини над іншими расами та видами, її боротьба за належне в природі місце, за життєвий простір, може бути остаточно виграна лише тоді, коли буде остаточно виключене кочівництво, мандрівки з місця на місце у пошуках їжі згідно з природним календарем. Інакше не буде досягнуто належного темпу народжень, людське дитя надто довго не є самостійним. Тільки жінка, що перебуває в безпеці за мурами міста або твердині, може народжувати в потрібному темпі, себто щороку. Плодючість, Доррегараю, — це розвиток, це умова виживання та домінування. І тут ми доходимо до драконів. Тільки дракон, на відміну від усіх інших страховищ, може загрожувати містові чи твердині. Коли б дракони не були винищені, люди заради безпеки розпорошувалися б, замість гуртуватися, бо драконів вогонь у густо забудованому селищі — це жахіття, це сотні жертв, це страшне знищення. Тому, Доррегараю, драконів слід винищити до останнього.
Дорегарай глянув на неї з дивним усміхом на устах.
— Знаєш, Єнніфер, не хотів би я дожити до часу, коли буде реалізована твоя ідея про панування людства, коли тобі подібні займуть у природі належне місце. На щастя, до цього ніколи не дійде. Передше ви одне одного виріжете, витруїте, здохнете від червінки та тифу, бо не дракони, а бруд і воші загрожують вашим чудовим містам, де жінки щороку народжують, але тільки одне новонароджене з десяти живе довше десяти днів. Так, Єнніфер, плодючість, плодючість і ще раз плодючість. Займися, люба моя, народженням дітей, що є для тебе природнішим заняттям. Це займе той час, який ти безплідно витрачаєш на вигадування нісенітниць. Бувай здорова.
Підігнавши коня, чародій чвалом рушив у напрямку початку колони. Геральт, зиркнувши на бліде і люто викривлене обличчя Єнніфер, уже наперед почав йому співчувати. Знав, про що йдеться. Єнніфер, як більшість чародійок, була стерильною. Але, як мало хто з чародійок, страждала через цей факт і, як хтось про нього згадував, реагувала зі справжнім шалом. Напевне, Доррегарай про це знав. Натомість не знав, правдоподібно, яка вона мстива.
— Накличе клопоти на свою голову, — просичала вона. — Ой, накличе. Бережись, Геральте. Не думай, що коли б так дещо трапилося і ти не виявиш розсудливості, то я тебе обороню.
— Нічого побоюватися, — усміхнувся він. — Ми, себто відьми́ни та безвольні големи, завжди діємо розсудливо. Бо межі можливого, між якими ми спроможні рухатися, прокладені виразно та недвозначно.
— Ну, ну, дивіться, — Єнніфер глянула на нього, все ще бліда. — Образився, наче панянка, звинувачена у втраті цноти. Ти відьми́н і цього не змінити. Твоє покликання…