Великий князь пішов у той бік, де провіяне зерно зсипали в рядняні міхи та мішки. Колись він найдужче любив сі дні, любив дивитися на свої скирти й на своє збіжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого міха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього відчуття втіхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемірюванням навереченого жита, й пшениці, й проса та вівса.
— Піди до Ждана.
— Мені? А тут?
— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сів у холодку під засікою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки іншому, потрюхикав до городу. Князь і сього разу не сподівався на Ждана, та велій болярин прийшов, хоч і нешвидко, але таки прийшов.
Певно, образа вже вивітрилася з його серця й сивої голови, й він торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князеві теж личило підвестися й відповісти на привітання, але він сидів і мовчав, дивлячись у той бік, де молоденька дівчина-роба гейкала на круторогих волів.
— Пощо кликав єси?
Ждан був у білій полотняній сорочці й таких самих ногавицях, підперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стріхою докруж голови.
— Піди до... нього.
Велій болярин знав, про кого мовить князь, і не перепитував.
— Що ради?
Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно відвів погляд на свої воли.
— Хай прийде.
— Пощо?
— Так...
— Посли нарочитого.
Рогволод уперше подививсь боляринові в обличчя пильне й ніби аж ніяково.
— Не прийде з нарочитим.
— А не прийде, — погодився Ждан.
— Піди ти, болярине.
В голосі старого князя бриніло благання, якого Ждан уже давно не чув.
— Не маю хоті.
— Пощо?
— Бо й сам не відаєш, що маєш ректи Гатилові. Великий князь важко зітхнув. То була суща правда, він таки не знав, що скаже братовому онукові, коли той прийде до городу стольного.
— Сідь, — мовив князь. — У ногах правди не є. Велій болярин урешті сів, але був і далі невблаганний, і Рогволод більше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусідньому току, вереклося Жданове збіжжя, й вони просиділи під засікою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.
А вранці наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавій ягнячій гуньці й довгому доріжному корзні.
— Що ректи йому?
— Підеш?
— Що йому ректи маю?
— Хай приїде в двір мій.
Ждан хотів був іти, тоді роздумав і сказав:
— Позаутра старці кличуть на віче.
— Віче? Я-м не чув...
— Кажу, аби-с відав.
І пішов. Коло ґанку вже стояв осідланий кінь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, і зострожив од самого терема. Разом із ним до городу Києвого поїхав і між Стоїмен.
Повернувся Ждан до Витичева ледве на третій день, стомлений і ввесь у куряві. Коли зліз із коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумів, що болярин повернувся ні з чим.
— Пощо-с такий укурений?
Ждан сердито блимнув на князя — князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Він хотів сказати йому щось різке, аби зігнати на чім-небудь оскому, натомість мовив про те-таки глупаве корзно:
— За вітром їхали смо. Вся курява в вічі лізе.
— 3-од самого Кий-городу вітер сюди дме?
Ждан віддав коня можеві Стоїменові й підступив до Великого князя впритул:
— Не приїде.
— Не приїде? Я-м так і знав, — обізвався князь і раптом зірвався на крикливці: — То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вірно, Ждане? — Його навіть порадував такий оберт справи. Хвала Богові й Дажбогові, що напоумили того невігласа не їхати — так ще й ліпше.
Та Ждан сказав:
— Київський князь кличе тебе в гості.
— Ме-не-е? Пощо? Мені й тут добре ведеться. — Він чисто по-старечому захихикав і закашлявся. — Й що-с рік йому ти?
— Княже, — сказав Ждан. — Узаутра буде віче.
Рогволод перестав хихикати. За те віче він уже багато думав і передумав — сподіватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про віче.
— Взаутра по сонці. Рікли суть старці, аби-с нікуди не сходив.
Тепер Великий князь не мав уже ні найменшого сумніву, що старці намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодові підламувались од хвилювання, ліва рука мимовільно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими літами. Князь не відповів на стриманий уклін Ждана, просто не помітив, а мусив бо помітити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старці намислили проти нього зле, й він не бачив ніякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?
Він знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука — й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тоді витяг лезо з піхов, і замахнувсь, і щосили рубонув по стовбурі яблуні. Й сумно посміхнувсь. Меч увійшов у деревину на палець, не більше, а колись же одним махом геть ізрубав би й не таке дерево. Колись, і в сьому теж було головне...
Рогволодові спала на думку дідова Смілова притча про стару яблуню та молоде черенце — й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є він. Великий князь витичівський... Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, і Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже відміряв ту стегу, що нею йде Рогволод, відміряв двома пакільчиками й тепер чекає, коли й сей путник дійде своєї міти.,
— Оружжя не лже, — сам до себе мовив князь і вирішив узавтра не чинити опору.
Та коли по сході сонця віче зібралось на городському току, по той бік засіки над кручею, Рогволод не здобувся на силі піти туди. Якби віче було хоч коло його .терема, він таки здолав би себе й вийшов, але старці обрали своїм місцем тік — щоб кожен почувавсь однаково рівним з усіма.
Рогволод лежав на критій кожушком лаві доти, поки по нього прислали вдруге.
— Мусиш іти, княже, бо віче порішить усе без тебе, — сказав один з двох нарочитих од віча старців.
І Рогволод поплентав їм услід, нещасний і геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старців і можів, чи вічем в останню мить покерували якісь інші почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зійдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тільки про сина Рогволодового віче мовби забуло, неначе княжича Єутихія й на світі не існувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонників.