— А ти Великим князем скоро станеш?
Той усміхнувся по-немовлячому щиро.
— Не відаю, княже.
— Як то? — скинув брови Богдан. Тоді махнув Бориславові: — Йдімо до коней, болярине.
А ввечері до тієї світлиці напхалося повно люду —-то була шанувальна трапеза. Прийшов нарешті й Великий князь. З'явився з бічних дверей, худий і чорний, а білі вуса й біла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.
Він з погано прихованою ворожістю глянув на Богдана й неспокійно заворушив рудуватими на кінцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потім на собі цілий вечір.
— Сідай отут, княже, — рипучим голосом проказав старий, умостившись на покуті, — по праворуч од мене. Ти сьогодні єси витязь.
І ті слова можна було розуміти як шану, коли б не лихий блиск у дідових вилинялих очах, що позирали з-під білих брів.
— А так, а так, — підхопив слова Рогволода велій болярин Ждан. — Один головою наклав, і другий наклав, а Гатило, бач, повоював ясичів і полону тобі привів, Рогволоде.
Гості всідалися весело й гамірно. Стіл аж гнувся од усяких страв та дзбанів з медами. Дехто, не чекаючи, наливав собі в блискучий глечаний полумисок і, прицмокуючи, куштував настояного на духмяному зіллі міцного питва. Дехто навіть посягав рукою до ще не торканих ягнят і підрум'янених поросяток, бо княжої чари не швидко діждешся.
Богдан сів о праву руку Великого князя й почав дивитися на гостей. Тут були переважно Рогволодові веліможі, багатьох він знав на ймення, декого тільки на вид, а були й геть незнайомі. Він сам до себе всміхнувся. Нічого дивного, майже ж десять років блукав іноземлями, шукаючи слави.
Біля Богдана вмостивсь Єутихій, і з тієї хвилі київського князя почали брати чорти. Гладезний куценький "дядечко" сопів і шморгав носом, від нього тхнуло потом і ще якимись гидкими чадищами. Богдан одсунувся трохи, та опецькуватий спадкоємець великого столу присунувся знову.
За Єутихієм возсідав величний Ждан, по ньому йшла решта князів та веліїх боляр, і що далі, то їхні достойності меншали. По ліву руч од Великого князя мостилися менш значні люди. Серед них Богдан помітив ніби зібгану поставу Морятина. Між нарочитий, зустрічаючись із Богдановим поглядом, опускав очі, й се Богдана страшно дивувало.
Великий князь підняв повну чару, велику й важку, мідну, зокола ковану сріблом і золотом, і надпив. Потому подав її Богданові. В світлиці запала мертва тиша, та Рогволод не проголосив жодної здоровниці. Всі заперезирались, подивовані й розгублені, та з сіней полинула пісня. Співали діви, як і вдень, славили князя на білому коні, й Богданові трохи попустило.
Кравчий з-поза спини долив надпиту Великим князем чару, Богдан підняв її й вихилив до дна. Хай би там що, але слід триматися звичаю, лишеного дідами й прадідами.
Чара пішла далі, й Богдан подумав: "Добре, хоч після сього слинявого кабана Єутихія не довелося пити".
Пили всі до Рогволода, й він коротко кивав головою, пили з одного кубка, додержуючи всталеного ладу. Потому кравчий переніс чашу по ліву руч од Великого князя, й почалося частування другої половини столу. Тим часом дівчата в сінях співали славу, аж поки чара обійшла ввесь довгий стіл.
Почалися розмови, згогом знявся гамір, кожен їв і пив, не добираючи вже ні чину, ні ладу, перекрикуючи один одного й гримлячи по столі череп'яними чашами-полумисками. Велій болярин Ждан, відтиснувши Єутихія, сказав Богданові гучним басом:
— Помстивсь єси, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобі. П'ю до тебе!
Й підніс угору глечницю меду. В хаті запала тиша, бо Жданів басило мов поперерубував усі голоси. Й у тиші Великий князь Рогволод прорипів:
— Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина.
Богдан знову зустрівся поглядом із Морятином, і нарочитий між довше дивився на нього.
— Де Харя? — спитав свого кравчого Рогволод.
— На тій половині, — показав рукою в бік сіней кравчий.
Гості заворушилися, всі поспішили налити собі меду, й почулися голоси:
— Харю, Харю давай!
— Харю Мурина!
Кравчий привів того отрока, з яким сьогодні вдень розмовляв на ґанку Богдан. Вид у того був у сажі, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили біля Морятина, хлопець надув шкіряний міх і подивився на Великого князя.
— Гуди, — сказав той.
— Якої?
— Гуди якоїсь там...
Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопіль зронила кілька дрібних колінець, і хату виповнила плавна й тягуча мелодія. Надутий міх гайдар тримав під пахвою й поволі витискував з нього повітря. Коли міх западався, він надував його знову. Нарешті, не припиняючи гудіння, він заспівав:
Гей, хто в дорозі, та гей, хто в дорозі
Лиха-бідоньки та й не зазнав...
Гайда спорожнювалась, він приклався до сопілі вустами, граючи, додув і заспівав далі:
Той не відає
Ні вітрів-стрибожичів,
Ні трави, ні степу,
Ні солонь-сльозиці
Ані доброго добра,
Гей, гей та й ге-ей!..
Кінчивши пісню, Харя почав іншу, в нього був дзвінкий і соковитий голос, і Богданові не вірилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогодні з ним на ґанку. Київський князь устав. Йому закортіло підійти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:
— Сиди, княже. Зараз Харя повідає нам казочку.
Харя зібгав білий міх волохатої гайди, витер піт з чола.
— Яку?
— Та якусь там...
— Казки! — заволали звідусюди. — Казки!
— Не відаю якої, — проказав Харя. — Всі вже-м переказав.
— Що видиш, про те й мов! — підказав йому хтось.
Харя обвів присутніх стомленим поглядом — було видно, що його дратують осі люди.
— Виджу піяні пики! — процідив він крізь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тоді ще довше — на Богдана. В Богданові прокинулась образа від сьогоднішньої розмови на ґанку.
— То, може, тямиш на голові ходити? — з жовчю сказав він.
Харя зневажливо посміхнувся.
— Тямлю й на голові, княже.
— На голові! — загукали гості. — На голові! Богдан відвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тільки до київського князя:
— Ліпше-таки повідаю казочку.
— Сиди! — гримнув на нього Рогволод. — Хай Богдан, онука мій, повідає нам, як повоював недруга нашого яського кана.