Хай нас не бентежить твердження про якусь єдність: просто в цьому абзаці виявилося палке бажання автора довести, нібито шведи — "чиста" германська раса, чимось вища від інших. Бо вже на наступній сторінці Е. Гейєр сам себе заперечує: "Однак ці народи, що нині змішуються, були довгий час різними. Хоча давнє теократичне правління зблизило їх".
Виходить, нащадки свеонів і шведських готів навіть у XIX сторіччі пам'ятали про те, що вони — різні народи, й тільки оте Гейєрове "давнє теократичне правління" "зблизило" їх, тобто колонізаторська, асиміляторська політика готів знищила самостійність свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонії, до якої, принагідно скажемо, належали й давні новгородські, чи ільменські, славени, й про це ще було відомо нашому Несторові, не згадуючи давніших авторів. А ні в кого ж, здається, не викликає сумнівів усім відомий факт з історії Риму: що імператор Траян вигнав готів з Данії в Скандінавію. Отже ж, готи в Скандінавії не аборигени — тут вони вже застали давніший народ, яким, певно, й були свеви. Звідси зрозумілими стають і ті численні топоніми, що й досі збереглись у південній Швеції й свого часу стали приводом для різних норманістських теорій.
Який же загальний висновок можна зробити з усього, досі сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи піддавати благородному сумніву те або те твердження окремих авторів, але загалом важко не погодитися, що принаймні на початок нової ери основне населення півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безліччю племен і племінних назв, які в силу обставин дійшли до нас у не завжди натуральному вигляді; це породило багато різночитань і плутанини.
У 20 — 30-х роках серед українських археологів усталилася була своєрідна "мода" — всі народи й племена, які лишили по собі пам'ятки так званого "сіроглинного гончарства", вважати "культурою римських упливів". Ця культура тягнеться від Наддніпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторіччями нової ери. На нашу думку, та "мода" була дуже "зручною" — просто звільняла істориків од важкого клопоту визначати етнічну приналежність народів і племен, які полишили ці пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнішого, годі робити будь-які висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.
Може, тієї "моди" не варто було б і згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нічого дивного в тому немає, що археологи знаходять сірі гончарні вироби на такій великій смузі: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов'ян від Дону до Рейну, коли й не ще далі на захід.
Бо якщо академік М. Я. Марр знаходив наших, українських родичів аж у Шотландії, то це, мабуть, не означає, що українці шотландського походження, а що, швидше, стародавні кельти прийшли на острови Британії з надр Великої Скитії (шотландці й досі називають себе "скотами", а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових "сколотів"; цікавим видається порівняння слів "сколоти" й "кельти" в площині так званого повноголосся —оро-, —оло-, —єре-, —еле-). Адже цілком логічно міркувати, що ці взаємини сягають ще в Геродотові часи. А відомо, що одне зі скіфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так іменували римляни й давніх поселенців теперішньої Франції — галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить і слово "галичани"? Адже ж саме цим ім'ям називає й наш Нестор Літописець сучасних йому французів.
Групи слов'янських племен були на стадії давно осілих суспільств із глибокими хліборобськими традиціями й високо організованим соціальним і культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в третє тисячоліття до нової ери. Займаючи на материку найкращі території, придатні для їхнього основного заняття — хліборобства, слов'яни східні й західні стали — й не могли не стати — об'єктом експансії для інших народів, які ще не мали в Європі "постійної прописки" й, отже, прагнули до перерозподілу земель континенту.
Такими на той час народами були войовничі германці. Війна готів із слов'янами велася довгі століття, й упродовж усього часу фортуна всміхалась поперемінне то тим, то тим. І хто знає, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло такої моди. Для готів аріанська єресь цієї релігії стала зброєю, яка допомогла їм відвоювати в чужій Європі місце під сонцем.
Якщо досі, крім усього іншого, слов'янам сприяла в боротьбі з блукаючими готами власна релігія, тобто ідеологія, за постулатами якої рабство прижиттєве людина відносить і на той світ, отже, кожен слов'янин над усе цінував свободу, хоч би чого вона коштувала, — з прийняттям же хреста опір не міг не послабитись, особливо в перші століття тріумфу християнства. Володарів тепер давав бог, а рабство на землі гарантувало страждальцям царство небесне.
Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов'яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пізніше, коли слов'янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь, а потім зіставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.
На думку перших видавців епосу "Вількіна сага", наприклад, він складається частково із слов'янських переказів. А коли так, якщо навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов'янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань, навіть свідомих підробок.
Фольклор — то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путівником пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все що завгодно, тільки не зібрання інформації, — археологи знайшли найбільші міста Стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни — "Іліади" й "Одіссеї" — Генріх Шліман відкрив руїни Трої.