— Знаєте, хто ви така, дочко моя? Палійка, всього-на-всього палійка!..
Гійом звів голову. Йому було відомо, що таке "палійка". Він сто разів бачив у старому ілюстрованому журналі малюнок, присвячений подіям 1871 року: двоє жінок сидять у мороці погибки біля підвальної продухвини якоїсь великої кам'яниці і розводять щось ніби багаття. У обох на головах високі чіпці, які носять простолюдинки. Багаття вже розгоралось, і омахи полум'я піднімаються вище цих чіпців. Роззявивши з подиву рота, Гійом утупився в матір. Палійка? Ну так, авжеж...
Поль схопила його за руку.
— А ну, вставай з-за столу! Гайда!
Бабуся квапливо перехрестила його, але не поцілувала, а коли він вийшов з кімнати, зауважила:
— Нам слід оберігати дитину від таких сцен.
— Заспокойтеся, люба мамо, він нас не чує, а якщо й чує, то нічого не розуміє.
— Ви помиляєтеся. Бідолашний мій котик! Він розуміє куди більше, ніж нам здається... Тому нам слід вернутися до того самого питання, від якого ми зовсім даремно ухилилися. Так ось... Я гадаю і дуже сподіваюся, що учитель знову відмовиться...
— Ну що ж! Хай тоді ваш Гійом росте, як сільський хлопець. Дивитися тоскно, коли багатим бовдурам дають освіту, якої вони не достойні, а прості хлопці, діти з народу...
Знову її сп'янили ті загальновідомі істини, про які в її присутності любив розводитись дядько, радикал Мель-єр. Мабуть, учитель дотримується таких самих переконань. Поль приписувала йому всі ті погляди, які вважаються передовими. Вона не сумнівалася, що в цьому відношенні він цілком відповідає визнаному взірцеві.
Бажаючи уникнути нового спалаху, стара баронеса нічого не відповіла і встала з-за столу. Поль рушила слідом за нею сходами.
— А чи не могли б ми з вами займатися з ним і передати йому наші скромні знання? — сказала баронеса.
— Займайтеся, люба мамо, якщо у вас стане терпіння, але я вже геть змучилася.
— Ну, завтра буде видніше. На добраніч, дочко моя. Прошу вас, забудьте, якщо я сказала щось для вас образливе. І я теж охоче прощаю вам образу.
Невістка знизала плечима.
— Ах, усе це слова! Хіба вони змінять хоч трошки справжні почуття? Ми з вами уже не можемо тішитися ілюзіями...
Вони стояли одна проти одної в коридорі, який вів у спальні, і обидві тримали у руці по запаленій свічці. Тремтяче полум'я яскраво освітлювало їхні риси, і в молодшої з них обличчя здавалося особливо суворим.
— Повірте, Поль, я зовсім не така несправедлива до вас, як ви, очевидно, вважаєте. І щоб вибачити вас, досить згадати, яке життя ви провадите тут, адже для молодої жінки це важке випробування.
— Мені було тоді двадцять шість...— сухо сказала Поль, уриваючи свекруху.— Я нікого не винувачу. Я сама обрала свою долю. А втім, і ви, бідна мамо...
Слова ці означали: насамперед мій жалюгідний чоловік доводиться вам рідним сином. Поль утішалася думкою, що вона не одна страждає в цьому пеклі — разом з нею пекельні муки терпить і давній її недруг. Але баронеса не побажала зрозуміти натяку.
— О ні, мені випала зовсім інша доля! — вигукнула вона, і голос її затремтів від хвилювання.—У мене був дорогий Адемар. Ми прожили з ним у любові і згоді двадцять п'ять років, я була найщасливішою з жінок...
— Можливо, але не найщасливішою з матерів!
— Ось уже скоро п'ять років, як мій Жорж поліг смертю хоробрих: я його не оплакую. У мене залишилася крихітка Даніель, його дочка. Залишився Галеас...
— Власне... Галеас!
— У мене в Парижі живе дочка, у неї діти,— уперто не бажала здаватися баронеса.
— Авжеж... Але ж сімейство Арбі вас оббирає. Ви завжди були для них дійною коровою, та й годі. Немає чого вам хитати головою, ви чудово знаєте, що це правда. Фрейлейн теж дорікає вам за це, коли ви обидві думаєте, її.с я вас не почую... Стривайте, не перебивайте... Якщо я захочу, то на весь голос кричатиму...
Слова ці лунко розносилися по коридорі і збудили Гійома. Він піднявся і, сівши на постелі, прислухався. Ага, боги все ще ведуть битву над його головою. Він знову забрався під ковдру. Уткнувся одним вухом у подушку, а друге затулив долонею і, чекаючи тієї миті, коли до нього знову прийде сон, заходився сам собі розповідати чудову історію про те, як він знайшов незвичайний острів в океані, і там виявилася печера — словом, усе як у "Дванадцятилітнього Робінзона" Тьмяний вогник нічника ледь освітлював тісну комірчину, не комірчину, а закуток, де хлопчик спав, і перед його очима в мерехтливому світлі чадної лампочки проходили любі серцю картини і приручені чудовиська.
— Ми живемо в цьому замку, як жебраки, ради того, щоб ваша дорога донька, мадам Арбі, могла жити на широку ногу й вести "шлюбну політику", як вона висловлюється. Якщо ми тут усі здохнемо з голоду, вона й вухом не поведе, аби лиш її Йоланта вийшла за якогось герцога єврейської крові, а її найлюбіший Станіслав одружився б із безсоромною вертихвісткою-американкою...
Поль насідала на стару баронесу, а та, вирішивши мовчати, відступила до своєї кімнати і, гайнувши в неї, замкнулася зсередини. Але й крізь замкнені двері до неї донісся невблаганний голос невістки, що гукнула на прощання:
1 Дитяче видання роману англійського письменника Даніеля Дефо (1660—1731) "Життя і пригоди Робінзона Крузо".
— Можете розпрощатися зі своїми надіями... Станіслав ніколи ні з ким не одружиться... Це ж дівчисько...
І на завершення вона відпустила такий жартик, що баронеса все одно не зрозуміла б його, навіть якби розчула, навіть якби, не рухнувши на лавочку, не почала молитися, обхопивши голову обіруч.
Але, як тільки Поль ввійшла у свою спальню, гнів її зразу вщух. У коминку ще жевріли дві-три головешки. Вона кинула туди в'язанку хмизу, запалила гасничку, що стояла на столі біля шезлонгу, роздяглася перед вогнем, накинула на себе старий халат на теплій підшивці.
Про людину іноді кажуть: "Вона віддається коханню". З таким самим правом можна сказати: "Віддається ненависті". Віддаватися ненависті приємно, це дає відпочинок, нервову розрядку. Поль відчинила дверці шафи і нерішуче простягла руку. Що взяти? Вона вибрала кюрасо. Потім кинула на килим подушки з канапи, ближче до вогню, і лягла біля коминка так, щоб пляшка і склянка були напохваті. Вона курила сигарету за сигаретою, присьорбуючи кюрасо, і все думала про вчителя, про ворога аристократів та багатіїв. Адже він червоний, можливо, навіть комуніст. Він терпить зневагу тих самих людей, які зневажають і її також. Вона завоює його своїм смиренням... І зрештою ввійде в його життя... Він одружений. Яка у нього дружина? Вона ж бо теж учителька. Поль зовсім її не знала, навіть ні разу не бачила. Зараз Поль її відстороняла, не хотіла, щоб ця фігура потрапила в той роман, який вона створювала в своїй уяві. Вона поринула в свої вимисли, вкладаючи в них куди більше фантазії, ніж ті, кому належить розповідати читачам вигадані історії. Видіння, що виникали перед її внутрішнім зором, переважали все, що може висловити людська мова. Вона лежала нерухомо, підводячись лише для того, щоб налити собі вина або підкинути хмизу у вогонь. Потім знову витягалася на подушках, і часом полум'я, спалахнувши, раптом освітлювало її закинуту голову й худе обличчя — обличчя злочинниці або мучениці.