— Пані-матко!—сказав мій пращур,—я буду твоій дочіі за рідного брата.
— Будь ій дружиною—тоді будеш за батька, матір і за брата.
— Нехай же воля Божа буде над нами!—сказав пращур, і вклонились з Марусею [так звалась дівчина] до ніг матусі.
Лапала наперсного хреста на грудях, щоб ним благословити, а його вже нема: десь на втіках згубила.
— Чим же,—стала тужити,—благословлю я вас, дітки? Що на не-забудь зоставлю!—А далі схопипа жолудька, та й прорекла:—Нехай же над вами, діточки моі, благословенія Боже спочивае... Візьміть отсього жолудька, посадіть у землю, виросте з його дуб високий, і доти, докиль він стоятиме на землі, доки коріння його не струхне під землею—і ви, і рід ваш увесь будете щасливі, чесні, довговічні.,.
Стара зговорила се слово таким твердим духом, наче сам Бог промовляв іі устами. І схилившись на руки до Марусі, відала Богу дух. Маруся злила своіми сліэьми тіло матусине, а пращур викопав яму ій шаблею. Помолилися над замученою, поховали, посіяли на могилці жолудків. А в тій пущі крився невеликий хуторець, моему пращурові свідомий. Він завів туди Марусю, приручив іі якійсь бабі, і пойіхав.
Щось днів після того не в-скількох, пращур мій по-вертався з попом уже—справит над матір'ю похорон християнський. Маруся кинулась назустріч до його з щирою та великою радістю. Як поглянула на його своіми ясними очима та простягнула білі рученята, то в кого пращура наче душа загорілась і в-перше тоді застукало його серце вірним коханням.
Пішли на матусину могилу, запечатали небіжчицю, Маруся зняла з себе дукачик з Божою Матір'ю і почепила на мого прашура.—Се, каже, тобі заступниця: не хай Пречиста оборонить тебе від у сякой напасти!
Попрошавшись з Марусею на довгі часи, предке ммй подарував ж тугий черес з червініями, надратими од ляхів. Війна ще точилася з чотирі роки і на всей той час Господь видимо боронив мого прашура. Одного разу Вовгур послав на розвід чоловіка десять із свого загону; мій пращур був в тих десятьох. Одлузавши верстов з двадцяток і не наскочивши нігде ляшків, вони ні гадки—становилися на ночлігах в лісі, та ще, знаете, по добрій чарці проти сну викотили, та й поснули бецьком. Опівночі як наче хто збудив потихеньку мого пращура. Він зирк!—бачить, що перед ним висока жінка, уся в білому, як мара стояла. З остраху він наміривсь кричати, так вона поманула йому рукою, щоб за нею йшов; мусів послухатісь, пішов. Завела його з пів-верстви, а позаду іх стугом застугоніла кінсьха тупа, вдарила пальба, галас піднявся. Тут жінка зникла, не скажи—у землю ввійшла. Сторопілий, здерев'янів предко мій і не знав, що йому й починать. Аж чуе, щось у кущах затупало, затріщало й перед ним став, як укопаний, Гнідий, його кінь і вірний товариш. Тоді вже предко догадавсь, хто се його порятував. Не довго думавші, скочив на Гнідка да гукнувши на різні голоси, ніби б то він не сам, порвався виручати своіх. Жовннри подумали, що то підмога козакам, та й кинулись уростіч. Таким побитом пращур мій вирвав од неминучоі погибелі п'ятьох товаришів своіх, а четвірко наложили таки головами.
Чотирохлітня розлука не прохолодила в моему пращурові кохання, і як все утихомирилось, він, часу не гаявши, пойіхав до своей Марусі, Дойіздить до того хуторця, де він іі покинув, аж і сліду його не бачить: все вигоріло до пня і рос питаться ні в кого. Зажурився мій пращур і пойіхав на могилу до матусі. Тільки вона йому й зосталася. На могилі стояв високий хрест і жолудьки ряснимь кущем розрослися, а навкруг знати слід засохлих грядок, де-не-де на іх ще квіточки поростали. Видно було, що те місце зоставлено і вже з дві літа стоіть без догляду. Помолившися, ударивсь питати Марусі. Куди прийіде, скрізь погориджа: не було села, хоч хутора, цілого від огню. Попойіздивши кілька днів, надибав він якогось сотника і од того назнав, що всі жительці того бочні виселились за Дніпро. Там було тоді просторо і безпечніше. Мій пращур цілий рік вийіздив по новосілках, уступав до кожнісінькоі хати, скрізь розпитувавсь.
Одного разу зайіэдить він до хутора новосілянців; бачить—на одшибі стоіть така славна хэтка, а круг ней од'оране під леваду просторе місце. Ввійшовь у сіни—нікого нема; він через другі двері вийшов на город,—там дівчина якась поле грядки.
— А чия се хата?—спитавсь він.
— Хазяйчина,—одмовила дівчина,
— Де ж твоя хазяйка?
— Пішла до Киіва на прощу.
От він уже йти дума, аж угледів на стороні молоденький дубок, загорожений лозою; а навкруги того росплоджений городчик. Мого пращура наче що торкнуло.
— А чого се,—каже він,—дубок сей в такій у вас шанобі?
— Не скажу,—вона йому,—що-бо хазяйка його зве Матусине Благословенія.
Тоді він догадавсь і почав роспитувать, яка з лиця хазяйка,—дівчина чи молодиця?
— Дівчина,—роснаэуе наймичка,—і гарна така, що на всю околію другой нема такой; багацько, славлють, до ней людей слалося, і не прості, а осаули да сотники, та вона і дивитись на іх не хотіла: все когось чекае.
Почув се пращур мій, та й зомлів од радости.
— Ну,—промовив,—приймай же мене за хазяіна: я той самий, що вона жде.
Вступив до хати: чистенько, біленко, аж дух радіе. Дивиться,—в кімнатці помощена постіль на двох, на жердці висить козацька одежа, сорочки тонкого полотна з вишиваними комірами; на припічку чоботи червоні, на кілку шапка, а на вікні люлька,—не сказав би, тут жив козак, а не дівчина. Предко мій понурив голову: для кого ж се во на зладнала одіж? се, певно, суджений у ней!.. Так то ти вволила останню волю матусину! Так отсе пам'ятуеш обітню клятьбу на непростиглому ще тілі матерньому! Дак не бувати ж сьому! не моя, так і нічия? Вирву з корнем Матусине Благословенія, що його ти не варта; роскидаю хату і задавлю тебе під нею, як люту гадину!...
Зірвався з серцем до того дубка і руку вже простяг, шоб його викорчит, та миттю зупинився. Пять років, погадав, ми були в розлуці, може вона лічила мене за погибшого, а як побачить, що живий, то жениха свого одцураеться. А проте, коли вона його лучче любить, то Бог з нею; я стану ій за брата.—Потім того встромив свое ратище біля дуба, да й каже на наймичку:
— Як твоя господиня вернеться та побачить се ратище, то сама пізнае, хто його поставив. Скажі тільки ей: колі вона мене ще не забула і любить, то нехай прив'яже до ратища червону короговку; коли ж ні, то нехай чепля білу.