Печатка охорони острова.
Заяву короля Мацюся читав і не бачу
перешкод до виконання його прохання.
П о л к о в н и к Д о р м е с к о.
Дата поштового штемпеля.
Спершу Мацюсь сердився, що про будь-яку дурницю повинен писати заяву до Ради П'яти Королів, які стали мовби опікунами Мацюся-вигнанця. Але згодом звик, і так, здається, навіть краще. Занотовує в зошит, що треба, потім пише заяву, віддає полковникові, полковник прикладає печатку, стверджує, що згоден,— і першим же кораблем надсилає.
Сорок дві заяви про різні речі надсилав Мацюсь, і жодного разу йому не відмовили. Навіть револьвер у нього є, бо він не в'язень, а добровільно виїхав на острів.
Тепер Мацюсь просить про заміну варти й страшенно цікавиться, кого пришлють.
Та на другий день після написання заяви спіткало Мацюся велике горе: раптово здохла канарка. Канарка була вже стара, а останнім часом стала млява, сумна, не співала. Неохоче виходила з клітки й не купалася в мисочці. Більше розкидала дзьобом їжу, ніж їла. Мацюсь бачив усе це, але гадав, що нічого поганого не станеться.
Після смерті пташки Мацюсь пригадав, що останнього вечора вона була особливо сумна. Розкривала дзьобик і мружила оченята, наче задихалася. Стовбурчила пір'я, ніби їй було холодно. Мацюсь хвилювався — чи не захворіла канарка. А вона, виявляється, давно вже хворіла.
Ось тепер лежить застигла, ніжки випростала, вся ніби закам'яніла. Лише голівка сіпається: одне око розплющене, а друге заплющене.
Взяв Мацюсь дзьобика в рот, дмухає, пестить голівку, біжить до Валентина, але бачить, що вже пізно.
"Тепер уже нема в мене нікого",— сумно подумав Мацюсь і заходився ховати пташку.
Вирізав Мацюсь із золотого паперу корону, аби видно було, що це королівська канарка. Вибрав невеличку коробочку, обклеїв її зеленим папером. Вистелив усередині ватою, листям — і поклав канарку. Забрало це в нього чимало часу, бо не хотів Мацюсь, щоб хтось бачив. Соромився людей. Але який тут сором? Канарку йому дала мама, яка вже померла; стільки років прожила канарка в батьковому кабінеті; а батько теж давно помер. Отже, це канарка-пам'ятка. А пам'ятки шанують не лише королі.
Змайстрував Мацюсь катафалк з двох коробочок. Прив'язав шнурочок. Загорнув усе в папір і вийшов на подвір'я. Подався.на гору, що височить над берегом моря. Йде віддати останню шану товаришеві свого вигнання. Коли минув половину дороги і ніхто вже не міг його бачити, поставив Мацюсь катафалк на землю, поклав на нього труну і потягнув цей тягар, невеликий для рук, але важкий для серця.
Відшукав Мацюсь гарне, рівненьке місце під деревом на верховині й викопав ножем яму. Адже колись шаблями копали могили для загиблих у бою. І захотілося Мацюсеві ще раз глянути на канарку. А може, станеться чудо? І чудо справді сталося, тільки інше. Коли Мацюсь нахилився, щоб востаннє глянути на канарку, а коробочка стояла вже в ямі — раптом залунала пісня канарки, напрочуд гучна й довга. І Мацюсь не зрозумів, чи то співала приятелька померлої, чи та, що раніше билася з нею, а тепер так сумно перепрошувала її.
Закопав Мацюсь коробочку, з камінців зробив надгробок і чомусь знову згадав про батька і матір. Згадав, що їхні могили далеко звідси. І сам не знаючи, як і чому, нагорнув Мацюсь іще дві могилки, а потім подумав трохи і влаштував іще одну — для Камнанелли.
Тепер Мацюсь часто ходив на гору над морем, грав на скрипці й годинами думав про війну королів, про те, що сумний король, певно, знову посвариться з молодим королем, що нова варта, мабуть, дуже кривдитиме його, і йому буде тоді гірше, набагато гірше, ніж тепер.
Нарешті причалив корабель до острова й вартовим оголосили, що вони повертаються додому. Тільки тепер Мацюсь зрозумів, як страшенно сумували його охоронці. Завжди спокійний, Валентин перекинув чайник з окропом, розбив фарфорову статуетку, що стояла на столику в Мацюся, загубив ключ від комори, і обід запізнився на годину. Те саме було й з іншими. Квапляться, метушаться, хутенько лаштуються в дорогу.
О п'ятій годині дня прислав полковник Дормеско ординарця:
— Чи ваша королівська величність дозволять аудієнцію?
Увійшов Дормеско в мундирі (весь час він ходив у халаті), виструнчився. Що це має означати?
— Я прийшов скласти вашій королівській величності прощальний рапорт.
— Що, і ви мене покидаєте?
— Ось наказ.
І подав Мацюсеві папір, усе ще стоячи струнко.
Мацюсь прочитав, глянув на порожню клітку канарки й відчув такий сум, наче там, на горі, над морем, виросла ще одна могилка.
Добрий, ввічливий Дормеско: на всі Мацюсеві прохання погоджувався, завжди все підписував йому.
Що буде тепер?
Розділ двадцять перший
Начальником варти призначили ротмістра уланів, маркіза Амари. Молодого, енергійного, дуже гарного, його було вислано сюди за те, що він понад усе любив, битися на поєдинках і вилаяв генерала. Крім двох дорослих писарів та ординарця, Амари привіз з собою десятеро хлопців на заміну варті.
В рапорті Амари доповідав:
"Згідно з бажанням вашої королівської величності привіз десятеро підлітків для особистої вашої охорони і за наказом Ради П'яти очолив командування охороною острова".
Мацюсь підписав: "Читав".
Усе змінилося. Одразу. Хлопці оселилися в кімнаті поряд з Мацюсем. Амари лишився в будиночку, де досі мешкала варта. Канцелярія комендатури щодня надсилала Мацюсеві по кілька різних папірців. Це були накази, циркуляри, різні правила, які Мацюсь мав читати й підписувати. Могли його збудити серед ночі й навіть шукати в лісі:
— Документ з комендатури до вашої королівської величності.
Два дні Мацюсь терпів, на третій день викликав ротмістра до себе.
Той негайно прийшов, але, не привітавши Мацюся, перший сів на стілець і запалив цигарку.
— Пане ротмістр,— сказав Мацюсь, вражений його нечемністю,— я викликав вас у службових справах.
— Тоді я прийду згодом, коли ваша королівська величність одягне військовий мундир.
І Амари хотів був іти. Кров ударила Мацюсеві в голову.
— Я не одягну мундира,— сказав він здавленим голосом,— і кажу вам, що ніяких документів ні читати, ані підписувати не буду. Я не в'язень, і ваша опіка мені не потрібна. Полковник Дормеско...