— Терміновий випуск! Заворушення в молодого короля!
— Терміновий випуск! Сумний король озброюється!
— Терміновий випуск! Обшук у палаці Кампанелли!
Тисячу разів оголошувалось, що Мацюся спіймано, та щоразу виявлялося, що спіймано когось іншого, а часто просто брехали, щоб більше продавати газет. Винагороду за Мацюсеву голову було збільшено з п'яти до десяти мільйонів.
Люди чекали чогось надзвичайного, а що відбувалося насправді, не знали навіть королі. Одне було напевне: якщо Мацюся й зловлять, то на цьому не заспокояться. Ані чорні та жовті королі, ані діти так просто не залишать Мацюсеву справу.
Всі білі, чорні й жовті діти були на боці Мацюся. Лише молодь поділялася на кілька партій.
Даремно закрито фабрику планшетів-мацюсетів, даремно накладено штраф на дванадцять магазинів за виставлені поштові марки з Мацюсем, редактор "Зеленого прапора" сів у холодну, відомий поет за гімн на честь Мацюся мав голосну судову справу. Школи оточено військом. Заборонено продавати дітям зелені тканини для прапорів. За гру "в зелені" вчителі лишали дітей без обіду. А відомий своєю глупотою цар Пафнуцій видав наказ, що він — з божої ласки цар і самодержець — вимагає, аби протягом місяця всі рослини в парках, лісах та міських скверах змінили свій колір.
Траплялося й таке. Княжна Іоля Бенгальська з'явилася на бал при дворі короля Людовіка в зеленій сукні. Син Ореста, молодий королевич Гастос, очолив похід повсталих школярів. На гаслах, які вони несли містом, палало:
"Вимагаємо кращим олівців, бо для дітей роблять найгірші олівці, які часто ламаються".
"Папір у зошитах поганий".
"Кепсько оправляються шкільні підручники. Палітурки зразу ж відпадають".
"Геть убрання на виріст".
"Хай живуть цукерки й шоколад! Від цукерок не псуються зуби".
Самі королі вже не знають, хто з ким у дружбі й на кого сердиться. Один на одного звалюють вину за те, що сталося.
— Ти перший почав війну з Мацюсем.
— А ти хотів, щоб Мацюся оголосити королем.
— А ти дозволив, щоб Мацюсь возив Бум-Друмове золото через твої землі.
— А ти показав йому парламент.
— А твій шпигун організував йому газету.
Справи склалися так, що от-от могла спалахнути війна. Але кожний король боїться навіть згадати про війну, бо не знає, хто піде за ним, а хто проти нього.
Якщо в школі хлопці б'ються, то приходить учитель, нагримає на одного, другого або в куток поставить — і край. Якщо міністри б'ються, приходить король і всіх або кількох викине, тобто дасть відставку. Але що робити, коли королі б'ються?
І на це є спосіб. Завжди знайдеться якийсь дуже мудрий чоловік — називається він дипломатом — і обіцяє, що все буде гаразд, що воювати не треба. Отож і тепер знайшовся такий: старий уже, і дуже-дуже мудрий — лорд Пукс.
Лорд Пукс курить люльку й мало говорить. Газети пишуть, що тепер можна бути спокійними, бо коли лорд Пукс щось обіцяє, то так і зробить.
Всі королі зібралися на острові Фуфайка. Лорд Пукс узяв список і перевірив, чи всі прибули.
— Є.— Є.— Хворий.— Є.— Є. Вийшов до туалету, зараз повернеться.— Є.— Нема.
Присутні майже всі королі. Тиша. Чекають, що скаже лорд Пукс. А він набиває тютюном люльку — не квапиться.
— Зараз кожний по черзі скаже, що він хоче й чого гнівається.
Почали: один голосніше, інший тихіше, один коротко, інший довго, один затинається й червоніє, другий шепоче, третій бубонить. Один руками махає, інший головою киває.
Раніше наради тривали дві-три годинй, тепер — з ранку й до пізнього вечора. Лорд Пукс попіл вибиває, тютюн накладає, не говорить нічого. Недарма називають його залізним дідуганом. А коли хто хоче перебити кого або підказати, а не його черга — лорд Пукс тільки гляне і годі.
Уже ніхто майже не слухає — так усі потомилися. Кожен тільки цікавиться, що відповість лорд Пукс.
Скінчили. Тиша. Газетярі застругали олівці. Послали на телеграф гінців, щоб там усе було готове, бо зараз говоритиме Пукс. А він люльку викурив, попіл витрусив, продув, сховав люльку й сказав:
— Мгм.
Потім подивився, подивився на всіх і додав:
— Завтра о сьомій ранку друге засідання.
Журналісти щодуху до телеграфу; але ж сором писати в газеті, що лорд Пукс сказав лише "мгм" і нічого більше, тому кожен вигадує якусь промову й надсилає до своєї редакції.
Зібралися королі о сьомій ранку, сердиті й невиспані. А лорд Пукс уже сидить із своєю люлькою. І знову перевіряє, хто є, кого нема, хто спізнився.
— Оскільки вчора не знав ще ніхто, що скажуть інші, а тепер уже знає, то хай кожний іще раз по черзі скаже, чого він хоче й чому гнівається.
Королі знову говорять: одні те саме, що вчора, другі трохи інше, а треті забули, про що вчора казали, й розповідають зовсім інше. Знову залізний дідуган тримав королів до самісінького вечора й закінчив нараду словами:
— Дуже добре. Завтра зберемося о шостій годині ранку.
Назавтра — те саме, тільки Пукс сказав наступного дня зібратися о п'ятій.
Королі страшенно розлютилися.
— Чи ваша королівська величність прийде? — питають один одного.
Кожен каже, що не прийде, бо лорд Пукс глузує з них: наказує їм говорити, а сам люльку тільки курить. Дивак він — адже королі не звикли так рано вставати, так довго сидіти.
Але бояться королі Пукса й завтра знову приходять. А чому бояться, самі не знають. Таке буває і в школі: один учитель кричить, в куток ставить, та не слухаються його учні, а другий лише гляне — і кожен тремтить. А лорд Пукс не тільки грізно поглядав з-під сивих брів, а ще й люльку курив.
Розділ десятий
П'ять разів казав Пукс королям повторювати те ж саме. Адже нові королі приїжджали, то мали знати, що до них говорилося. Та й кожного дня хтось говорив щось інше, бо за цей час надійшло чимало новин.
Королі чотири дні сердилися, а на п'ятий були такі слухняні, такі стомлені, що їм аж корони позсувалися набакир. Вони з таким жахом дивилися на Пуксову люльку, ніби вже не в коронах, а в тій люльці був їхній порятунок і спасіння.
— Завтра неділя,— пригадав півголосно молодий король, коли останній промовець доповів, що він хоче й чого гнівається.
Лорд Пукс підвівся, кілька разів глибоко зітхнув і дужим голосом сказав:
— У понеділок зберемося о четвертій годині ранку.