— Скупі ваші королі. Одна булка — щось малувато. Коли вони були в мене в гостях, я їх годував краще. І коли старий король попав до мене в полон, я також добре його частував. Три королі годують мене, а дають всього один маленький кухоль молока та одну булку,— і Мацюсь голосно засміявся.
Солдати нічого не відповіли, бо їм було суворо заборонено розмовляти з в'язнями. Але вони зразу ж розказали про все тюремному наглядачеві, який у свою чергу доповів по телефону вищому начальству.
За годину Мацюсеві принесли три булки й три кухлі молока.
— О, це вже занадто. Я не хочу кривдити моїх благодійників, їх троє, тому від кожного я беру одну булку, а цю, будь ласка, візьміть собі.
Мацюсь трохи підживився й скоро заснув. Спав він надзвичайно довго. І спав би ще довше, та опівночі його розбудили.
— Колишнього короля Мацюся-реформатора о дванадцятій годині ночі судитиме військовий трибунал,— прочитав наказ з печатками трьох королів ворожий військовий обвинувач.— Прошу встати.
— Прошу вас переказати суддям, щоб вони звеліли зняти з мене кайдани, бо ці залізяки дуже важкі й калічать мені ноги.
Кайдани були вільні на Мацюся й зовсім не муляли йому ніг, але він хотів стати перед судом струнким і гарним, а ці неоковирні ланцюги дорослих арештантів пленталися б у нього під ногами.
І Мацюсь наполіг на своєму: важкі залізні кайдани йому замінили тоненькими золотими ланцюжками.
З гордо піднесеною головою, легким кроком увійшов Мацюсь до того самого тюремного залу, де нещодавно підписував угоду з своїми заарештованими міністрами. З цікавістю огледівся. За столом сиділи генерали трьох королів. Самі королі сиділи з лівого боку залу. Праворуч розмістилися якісь цивільні пани у фраках та білих рукавичках. Хто вони такі? Чому весь час відвертають голови, щоб їх не можна було розгледіти?
Зачитали обвинувальний акт:
1. Король Мацюсь написав відозву до дітей, щоб вони збунтувалися й не слухали дорослих.
2. Король Мацюсь хотів викликати всесвітнє повстання, щоб стати королем усього світу.
3. Мацюсь застрелив парламентера, який ішов до нього з білим прапором. Оскільки Мацюсь тоді не був уже королем, то відповідає за це перед судом як звичайний злочинець. І його має бути повішено або розстріляно.
— Що скаже Мацюсь з приводу цього?
— Те, що я написав відозву, це брехня. Те, що я не був королем, коли вбив парламентера,— ще одна брехня. А хотів я стати королем усього світу чи ні — про це ніхто не може знати, крім мене.
— Гаразд. Панове, прошу зачитати вашу ухвалу,— звернувся голова до панків у фраках та білих рукавичках.
Ті хоч-не-хоч устають, і один з них починає читати. Видно, як рука в нього тремтить, і сам він білий, мов папір.
"Ми, що зібралися в столиці під час битви, в зв'язку з тим, що бомби руйнують місто, і навіть у залі, де ми радимося, під час вибуху бомби вилетіли геть усі шибки,— ми, мешканці міста, прагнучи врятувати наших жінок і дітей, не хочемо, щоб Мацюсь був нашим королем. Столиця позбавляв Мацюся трону й корони. Нам дуже прикро, але далі ми не можемо терпіти. Отож ми вивішуємо білі прапори на знак того, що не хочемо вести війну, і заявляємо, що війну веде не наш король, а звичайний Мацюсь, який і повинен сам відповідати за все. А ми ні в чому не винні."
Голова подав Мацюсеві перо:
— Прошу підписати.
Мацюсь узяв перо, мить подумав і внизу на ухвалі написав:
"З ухвалою банди запроданців та боягузів, які зрадили країну, не згоден. Я був і залишуся королем Мацюсем Першим".
І голосно прочитав написане.
— Панове генерали-судді,— звернувся Мацюсь до своїх ворогів.— Коли ви хочете мене судити, то я вимагаю, щоб ви називали мене королем Мацюсем, бо я король і буду ним за життя й після смерті. Коли ж це не суд, а лиходійство над переможеним королем, то ганьба вам як людям і як солдатам. Можете говорити, що вам заманеться, я не відповідатиму.
Генерали пішли на нараду. Мацюсь насвистував собі під ніс веселеньку солдатську пісеньку.
Суд повернувся.
— Чи визнаєте ви, Мацюсю, що написали відозву до дітей усього світу? — запитує генерал-голова.
Ніякої відповіді.
— Ваша королівська величність, чи визнаєте ви, що написали відозву до дітей усього світу? — знову запитує генерал.
— Не визнаю... Відозви такої не писав.
— Привести свідка,— наказує суддя.
До залу входить шпигун-журналіст. Мацюсь і не здригнувся.
— Ось свідок,— каже суддя.
— Так,— підтвердив журналіст,— я можу засвідчити, що Мацюсь хотів стати королем дітей усього світу.
— Це правда? — запитує суддя.
— Правда,— відповідає Мацюсь.— Я бажав цього. Я, мабуть, зробив би це. Але підпис на відозві підроблено. Цей шпигун підробив мій підпис. Та правда, що я хочу бути королем усіх дітей.
Судді почали розглядати Мацюсів підпис. Вони хитали головами, вдаючи, що не можуть відрізнити справжній Мацюсів підпис од підробленого. Та це вже було байдуже. Адже Мацюсь визнав свою провину.
Довго говорив обвинувач і скінчив свою промову так:
— Треба неодмінно стратити Мацюся, бо інакше не буде ні порядку, ні спокою.
— Чи не бажаєте ви, Мацюсю, щоб хто-небудь виступив на ваш захист?
Ніякої відповіді.
— Ваша королівська величність, чи не бажаєте ви, щоб хтонебудь узяв слово на ваш захист? — повторив голова.
— Це абсолютно зайве,— відповів Мацюсь.— Уже пізно, шкода часу: краще лягать спати.
Мацюсь сказав це бадьорим голосом. Він вирішив бути гордим до кінця і не зрадив себе.
Судді вийшли до сусідньої кімнати, вдаючи, ніби вони там радилися, й повернулися з вироком:
— Розстріляти!
— Будь ласка, підпишіть,— сказав голова.
Ніякої відповіді.
— Ваша королівська величність, підпишіть, будь ласка, що суд відбувся згідно з законом.
Мацюсь підписав.
І тут один панок у фраку та рукавичках кинувся раптом навколішки, обняв Мацюся за ноги, й крізь сльози вигукнув:
— Любий королю, даруй мені мою підлу зраду! Тільки зараз я бачу, що ми накоїли! І знаю, якби не наше жалюгідне боягузтво, не вони, а ти судив би їх як переможець.
Солдати насилу відтягли його від короля. На жаль, каяття було тепер зайве.
— На добраніч, панове судді,— сказав Мацюсь і по-королівському, спокійно й з гідністю вийшов із залу.
Двадцятеро солдатів з оголеними шаблями вели його коридором, через двір до камери.