— Треба квапитися,— сказала мама,— бо нам на завтра задали багато уроків. Вчителька сказала, що дорослим треба задавати більше. Це несправедливо. В інших школах задають менше.
— А когось поставили в куток?
Мати трохи засоромилась, але відповіла ствердно.
— А за що?
— На четвертій парті сидять якісь дві жінки. Кажуть, вони колись були знайомі, жили вкупі на дачі, і от вони весь урок шушукались. Вчителька їм двічі зауважувала, щоб перестали, а вони не вгавали. От учителька й поставила їх у куток.
— Вони плакали?
— Одна сміялася, а в другої були на очах сльози.
— А хлопці до вас не чіпляються?
— Трохи.
— Зовсім як у нас,— раділи діти.
Розділ сорок п'ятий
Сидить Мацюсь у кабінеті й читає газету, в якій все докладно написано про цей перший день. Газета зазначала, що в країні ще немає справжнього порядку: подекуди телефони погано працюють, листи на пошті не розсортовано належним чином, один поїзд навіть зійшов з рейок, а скільки поранених — невідомо, бо телеграф несправний. Що вдієш, діти ще не звикли. Кожна реформа вимагає часу. Жодну реформу не було проведено без значних потрясінь у господарчому житті країни. Зрештою, комісія працює над укладенням закону про школу, щоб учителі, діти й батьки були задоволені.
Нараз до кабінету вбігає зраділа Клю-Клю, плеще в долоні й підстрибує:
— Новина! Вгадай яка!
— Що таке? — питає Мацюсь.
— Приїхало п'ятсот чорних дітей.
Мацюсь навіть забув, як нещодавно надіслав телеграфом королю Бум-Друмові запрошення для п'ятдесяти дітей. Але сталося так, що в дорозі папуга чи якийсь інший птах достукав дзьобом зайвий нуль. От і вийшло, що Мацюсь запрошує не п'ятдесят дітей, а п'ятсот.
Мацюсь сторопів, але Клю-Клю була щаслива.
— Це ще краще! Коли більше дітей навчиться, то можна буде швидше дати лад у всій нашій країні.
І Клю-Клю не на жарт взялася до роботи. Вона вишикувала всіх дітей у парку. Тих, яких вона знала і яким довіряла, призначила сотниками, тобто кожний з них брав під свою відповідальність сто дітей. А сотники, в свою чергу, вибирали по десять десятників. Кожний десятник одержав одну кімнату в літньому палаці, а сотники жили в зимовому Мацюсевому палаці. Клю-Клю докладно розказала сотникам, що саме в Європі можна робити, а чого не можна. Сотники тут же повторили це десятникам, а десятники — своїм десяткам.
— Так само вони будуть вчитися.
— А де спатимуть?
— Поки що можна спати на підлозі.
— А їстимуть що? — питає Мацюсь. Адже кухарі ходять до школи.
— Тим часом можуть їсти сире м'ясо. Адже їм байдуже.
Клю-Клю не любила гаяти часу й зразу ж після обіду провела перший урок. Вона так гарно пояснювала все, що після чотирьох годин навчання сотники вже дещо знали й почали вчити десятників.
І все було б гаразд, та ось одного дня до палацу примчав вершник із звісткою, що діти через необережність відчинили в зоологічному саду клітку з вовками, і ті розбіглися по місту. Жителі такі налякані, що бояться виходити на вулицю.
— Навіть мій кінь не хотів бігти, і я гамселив його залізним прутом,— сказав гонець.
— А навіщо повипускали вовків?
— Діти не винні,— відповів гонець.— Сторожі пішли до школи й не сказали хлопчакам, які мали їх заступити, що клітки відмикаються механічно. Отож діти випадково й відімкнули клітку.
— А скільки було вовків?
— Дванадцятеро. Та найнебезпечніший один. Просто не збагну, як його тепер спіймати?
— А де ці вовки?
— Невідомо. Десь розбіглися. Люди кажуть, що бачили їх у місті, нібито вовки бігали по вулицях. Але не можна цьому вірити, бо всі такі налякані, що їм кожний собака здається вовком. Вже розпустили чутку, наче з кліток вибігли всі тварини. Якась жінка присягалася, що за нею гнався тигр, гіпопотам та дві очкові змії.
Почувши про все це, Клю-Клю поцікавилася, який вигляд у вовків, бо в Африці таких звірів немає.
— А вони гарчать перед тим, як напасти?
— Чи стрибають?
— Чи хапають зубами, чи роздирають пазурами? Завжди нападають чи тільки тоді, коли голодні?
— Вони хоробрі чи боязкі?
— Чи добрий у них слух? А нюх? А зір?
Мацюсеві стало соромно, що він так мало знає про вовків, але те, що знав, він охоче пояснив.
— Я гадаю,— сказала Клю-Клю,— що вони сховалися в зоологічному саду. Піду з сотниками й миттю їх відшукаю. Ах, яка шкода, що не втекли також леви й тигри. Це було б полювання набагато цікавіше.
Іде Мацюсь, іде Клю-Клю та ще кілька негрів. А люди поприпадали до вікон. На вулиці — жодної душі. Порожньо. Магазини зачинено. Місто мов вимерло. Мацюсеві навіть стало соромно, що білі такі боягузи.
Дісталися наші звіролови до саду й почали бити в казани та дмухати в пискавки. Галас зчинили такий, мовби ціле військо суне. А довкола такі кущі, такі хащі...
— Стій! — гукнула Клю-Клю.— Наготуйте луки! Там щось ворушиться.
Клю-Клю вибігла наперед, підскочила до дерева й ледве встигла схопитися за гілку, як до неї кинувся велетенський вовчище. Зіп'явся на дерево, шкрябав пазурами стовбур і виє, а інші йому підвивають.
— Це їхній вожак! — кричить Клю-Клю.— Тепер решту можете заганяти в клітку. Обійдіть кущі й з того боку налякайте вовків.
Так і зробили. Налякані вовки тікають щодуху, негри стріляють по них з луків невеликими стрілами й щосили б'ють у свої барабани. Один — з правого боку, другий — з лівого. Не минуло й п'яти хвилин, як одинадцятеро вовків сиділо в клітці. Клітку зразу ж замкнули. А дванадцятий, побачивши, що лишився сам, кудись чкурнув — тільки його й бачили.
Клю-Клю скочила з дерева.
— Хутчіш! — кричить.— Не давайте йому втекти з саду!
Але було вже пізно. Вовк, мов скажений, кинувся в місто.
І тепер жителі справді побачили, як вулицею біжить вовк, а за ним — Клю-Клю й кілька негрів. Позаду всіх плентався Мацюсь. Хіба він міг встигнути за ними! Спітнілий, стомлений, він ледве тримався на ногах. Якась жаліслива бабуся запросила його до себе й пригостила молоком з булкою.
— Їж, королю Мацюсь,— сказала вона,— хороший ти король. Мені вісімдесят років, я бачила різних королів. Були гірші, були кращі, але такого, як ти, не було. І про нас, старих, подумав, дав нам школу, таке добро зробив, та ще й платиш нам за навчання. У мене син у далеких краях. Пише мені через кожні півроку, я ховаю його листи, та прочитати не вмію. А давати чужим людям, щоб прочитали, не хочу: може, там якась таємниця? Тепер же я зможу прочитати, що в тих листах. Вчителька сказала, що коли я старатимуся, то за два місяці сама зможу йому відписати. Ото зрадіє мій хлопець!