— Розумію,— сказав капітан,— певно, нашим королям не подобається дружба Мацюся з Бум-Друмом. Це дуже неприємний наказ. Самі не хотіли дружити з людожерами й Мацюсеві заважають. Це велике свинство. Проте нічого не вдієш: я офіцер і наказ мушу виконати.
Офіцер зараз же покликав вірного солдата і наказав йому переодягнутися залізничним носильником.
— На залізниці всі носильники — негри, отже, Мацюсь, побачивши одного білого, напевно найме його стежити за дикунами, щоб ті нічого не зіпсували. Отут ти й повинен викрутити коліщатко, щоб зіпсувати літака.
— Слухаю! — відповів солдат, переодягнувся носильником і пішов на станцію.
Приїхав Мацюсь. Негри оточили його. Мацюсь показав на мигах, що треба зняти машину, тільки дуже обережно, аби чогось не зіпсувати. Мацюся непокоїло, що його не розуміють. Коли це раптом з'являється біла людина. Мацюсь страшенно зрадів.
— Я добре заплачу вам,— сказав Мацюсь,— тільки ви їм все поясніть і стежте за ними.
Саме тоді прибіг капітан, ніби він щойно дізнався про приїзд Мацюся.
— Що? Літаком? Хо-хо, оце чудова подорож. Як — уже завтра? Хай король затримається у нас декілька днів. Відпочине. Ну, ходімо, панове, до нас на сніданок.
Мацюсь охоче погодився, але пілот нізащо не хотів іти.
— Я краще простежу своїм єдиним оком, щоб вони нічого тут не "змайстрували".
— Я за ними простежу,— каже переодягнений в носильника солдат.
Але безногий пілот затявся. Ні, та й годі. Доки літака не знімуть з платформи й не складуть, він і кроку не ступить звідси.
Ну, що ж робити, коли він такий упертий. Знімають негри окремо крила, окремо ящик з мотором, окремо пропелер і все це складають під наглядом пілота. Переодягнений носильник намагається здихатись його, але це йому не вдається. Довелося йому почастувати пілота снодійною сигарою. Пілот лише декілька разів затягнувся й заснув.
— Хай пілот поспить. Його дуже втомила подорож. Та й ви запрацювалися,— сказав білий носильник неграм,— ось вам гроші, й випийте-но горілки.
Негри пішли. Пілот спав, а солдат тим часом відкрутив найважливіше коліщатко, без якого аероплан не міг літати, й закопав це коліщатко під фіговою пальмою в піску.
За годину пілот прокинувся — йому було трохи соромно, що він заснув під час роботи,— й закінчив складання літака, який негри покотили на колесах до самісінького табору.
— Ну, що? — тихо спитав солдата офіцер.
— Все гаразд,— відповів солдат.— Відкручене коліщатко закопане під пальмою, може, принести?
— Ні, не треба, хай там лежить.
Ще сонце не зійшло, як Мацюсь почав ладнатися в дорогу. Взяв запас води на чотири дні, трохи їжі та два револьвери. Налили бензин, узяли мастила, щоб змащувати мотор. І нічого більше. Бо літак не можна перевантажувати.
— Ну, час летіти.
Та що це? Мотор не діє. Що трапилось? Адже пілот сам його ставив, сам складав.
— Нема коліщатка! — скрикнув раптом пілот.— Хто міг відкрутити коліщатко?
— Яке коліщатко? — спитав офіцер.
— Тут, тут було коліщатко. Без цього коліщатка не можна летіти.
— Хіба ви не взяли запасного?
— Що ж я, з глузду з'їхав? Я взяв лише те, що могло в дорозі зламатися чи зіпсуватися, а коліщатко ані зламатися, ані зіпсуватися не могло.
— Може, його забули прикрутити?
— Еге ж! Я сам його прикрутив, ще на фабриці. Та й учора його бачив, коли виймали мотор з ящика. Це хтось зробив навмисне.
— Якщо те коліщатко блискуче, могли взяти негри, вони дуже люблять блискучі речі.
Мацюсь, зажурений такою пригодою, мовчки стояв біля літака і раптом помітив біля крила машини, в піску, щось блискуче.
— Що це там виблискує? Ану погляньте-но, панове.
Яке ж було загальне здивування, коли тою блискучою річчю виявилося загублене коліщатко.
— Що за бісова країна! — вигукнув пілот.— Які дива відбуваються тут! Скільки живу на світі, ніколи не засинав під час роботи, а вчора вперше в житті заснув. Багато чого псувалося та ламалося в моїх літаках, але ніколи ще не відкручувалося це коліщатко, яке прикручене найміцніше. І звідки воно тут взялося?
— Треба поспішати,— сказав Мацюсь,— ми й так згаяли цілу годину.
Не менш, ніж пілот, був здивований офіцер, а найдужче солдат, який, уже в звичайному своєму костюмі, стояв поблизу.
"Це витівка чорних дияволів — негрів",— подумав він.
Так воно й було. Коли негри пішли у шинок, вони не переставали говорити про дивну машину, яку знімали з поїзда.
— Зовсім як птиця. Кажуть, що білий король полетить на ній до людожера Бум-Друма.
— Чого тільки не вигадають ті білі,— хитали вони головами.
— А мене,— сказав один старий негр,— не так дивує біла птиця, як цей білий носильник. Тридцять років працюю в білих, але не пригадую, щоб коли-небудь білий пожалів чорного робітника і дав йому гроші раніше, ніж той впорається з роботою.
— І звідки він узявся? Чи він приїхав разом з ними?
— Даю слово, що це хтось із тутешніх, переодягнений носильником. Він надто добре для білого розмовляє нашою мовою.
— А чи ви не помітили, що той безногий механік заснув, коли білий носильник дав йому сигару? Напевно, це була снодійна сигара.
— Тут щось є,— погодилися інші.
Закінчивши роботу, білий носильник пішов, а негри сіли недалеко від пальми, під якою той закопав коліщатко. І раптом один з негрів гукнув:
— Дивіться, на піску свіжі сліди! Там щось закопане. Я пам'ятаю, що перед прибуттям поїзда пісок під пальмою був гладенький.
Почали копатися й знайшли коліщатко. Тут вони про все й здогадалися.
Що робити? Білі хочуть підкласти Мацюсеві свиню, а негри люблять Мацюся.
Що ж робити? Підійти та віддати Мацюсеві коліщатко? Але офіцер білого гарнізону може їх суворо за це покарати. Порадилися й вирішили вночі прокрастися в табір та підкинути коліщатко.
Так і зробили. І ось, завдяки допомозі добрих негрів, Мацюсь, хоча й з тригодинним запізненням, мав змогу вирушити в дорогу.
Розділ тридцять перший
Заблудилися!
Хто сам не пережив цього, той не розуміє, скільки жаху викликає це слово. Якщо ти заблудився в лісі, то круг тебе хоч дерева, ти можеш натрапити на курінь чи на сторожку лісничого. У лісі в тебе ягоди, струмок — можеш напитися води, заснути під деревом. Якщо заблудиться корабель, на кораблі є люди, вони можуть втішити тебе, є запас харчів, в далині видко які-небудь острови. Та коли отак, удвох, заблудитися в повітрі, над пустелею,— це, мабуть, найстрашніше, що може зазнати людина. Ані запитати когось, ані подивитись на що-небудь, навіть не заснути хоч ненадовго, щоб відсвіжити свої сили.