Начальник гарнізону добре знав звичаї тутешніх племен і зразу ж догадався, що це не напад. Він лише не міг збагнути, що воно саме, і послав гінця на розвідку. З'ясувалося, що наближається караван по короля Мацюся. Попереду — королівський верблюд, величезний, з чудовою альтанкою на спині. За ним ступає сто інших верблюдів, гарно прикрашених, і величезний загін піших негритянських воїнів — охоронців каравану...
А що було б, якби офіцер гарнізону не був таким досвідченим! Він міг би почати стрілянину, і все кінчилося б жахливо. Мацюсь щиро подякував йому за кмітливість і дав орден. Другого ж дня, рано-вранці мандрівники вирушили в дорогу.
Подорож була важкою. Стояла нестерпна спека. Негри до неї звикли, але білі ледве дихали. Мацюсь сидів у своїй альтанці. Двоє чорних негрів обвіювали його великими віялами з страусових пер. Караван посувався поволі, а провідник неспокійно озирався довкола, чи не видно смерча. Адже тоді зривається страшенний вітер і сипле на мандрівників розпечений пісок. Траплялися випадки, коли засипало піском караван, і всі люди гинули. Протягом усього дня мандрівникам несила було розмовляти, і лише вечорами, коли ставало прохолодніше, вони почували себе трохи краще. Лікар давав Мацюсеві якісь охолоджувальні порошки, та це не дуже допомагало. Мацюсь був загартований війною і пережив не одну тяжку хвилину, але ця пекельна подорож була найважчою з усього, що йому довелося будь-коли зазнати. У нього боліла голова, потріскалися губи, язик став сухим, мов дерево. Мацюсь засмаг і схуд, очі в нього від білого іскристого піску почервоніли й запалилися, а на шкірі виступили червоні плями, які страшенно свербіли. Спав Мацюсь погано, вночі його мучили кошмари: то йому ввижалося, що його жеруть людожери, то — що його спалюють на вогнищі. О, наскільки вода приємніша за пісок, як чудово пливти на кораблі! Але нічого не вдієш — повертатися не можна, адже з нього глузуватимуть.
Двічі караван зупинявся в оазах. Яке це було щастя дивитися на зелені дерева й пити джерельну воду, а не гидку, теплу й смердючу — з шкіряних мішків.
У першій оазі спішилися на два дні, а в другій мусили просидіти аж п'ять днів, бо верблюди так втомилися, що не могли йти далі.
— Ще чотири рази зійде й зайде сонце в пустелі, і ми будемо вдома,— радів князь людожерів.
За п'ять днів у оазі мандрівники добре відпочили. Напередодні виїзду негри відчули себе такими дужими, що запалили багаття й почали танцювати дикий військовий танець.
Останні чотири дні подорожі були трохи легшими — пустеля закінчувалася, і пісок був не такий гарячий. Уже росли подекуди колючі кущики, й навіть траплялися люди.
Мацюсь хотів познайомитись з тими людьми, але йому не дозволили: то були розбійники пустелі, які не зачіпали караван тільки тому, що він був великий, а вони нападали звичайно на невеличкі групки.
Нарешті!
Вдалині засинів ліс, повіяло прохолодою. Подорож закінчилась. Що ж то їх тепер чекає? Уникнули смерті в гарячих пісках, та, можливо, загинуть від рук тутешніх жителів?
Початок був чудовий. Король людожерів виїхав назустріч мандрівникам з усім своїм почтом. Попереду йшли музики, але то був такий оркестр, що мандрівникам мало вуха не позакладало. Замість труб — якісь роги й пищалки, замість барабанів — якісь казани. Галас стояв неймовірний: до того ж усі кричали так страшенно, що після тиші в пустелі можна було збожеволіти.
Прийом почався з богослужіння. Принесли дерев'яну колодку, на ній були вирізьблені якісь страхітливі зображення звірів. На обличчі у жерця теж була страхітлива машкара. Всі знову горлали, і перекладач пояснив, ніби все це означає, що король людожерів віддає Мацюся на милість своїх богів.
Коли після богослужіння Мацюсь зліз з верблюда, король і всі його сини почали перекидатися через голову й підстрибувати. Це тривало півгодини, потому король звернувся до Мацюся з такого промовою.
— Мій білий друже, спасибі, що ти приїхав. Я найщасливіша людина у світі, що можу бачити тебе. Прошу тебе й благаю, дай знак рукою, що ти згоден, і я миттю встромлю цього списа у власне серце і буду удостоєний найвищої честі — стати жертвою дорогого гостя.
По цих словах він приклав вістря довгого списа до своїх грудей і став чекати. Мацюсь сказав королю через перекладача, що хоче з ним приятелювати, розмовляти й. розважатися, а не вбивати його.
Тоді король, його двісті жінок і всi діти заходилися голосно плакати й з сумним виглядом перекидатися через голову на знак того, що ними гребує їхній друг, що він їх не любить, оскільки не бажає їхньої смерті і, можливо, не вірить, що вони смачні й їстівні.
Мацюсеві страшенно хотілося сміятися з тих дивних звичаїв, але він зробив серйозне обличчя й нічого не казав.
Розказувати докладно, що Мацюсь бачив і робив при дворі короля людожерів, немає потреби, оскільки все це описав учений професор у товстій книзі під назвою: "Сорок дев'ять днів у дикій країні людожерів при дворі короля Бум-Друма. Написав учасник подорожі та перекладач короля Мацюся Реформатора".
Бідолаха король Бум-Друм старався як міг зробити перебування Мацюся при своєму дворі приємним, однак його ігри й розваги були такі дикі, що Мацюсь лише дивився на них в цікавістю, а почував себе часом неприємно. Від багатьох ігр і розваг він зовсім відмовився.
У Бум-Друма була стара рушниця, яку з нагоди такого свята врочисто вийняли з скрині і дали Мацюсеві, щоб він вистрелив з неї в ціль: у старшу дочку Бум-Друма. Мацюсь відмовився, і Бум-Друм образився. Знову всі з сумними обличчями почали перекидатися через голову. А що найгірше — образився жрець.
— Він прикидається нашим другом, а не хоче з нами брататися,— сказав жрець.— Я знаю, що мені робити.
І ввечері в черепашку, з якої Мацюсь пив вино, жрець крадькома налив отруту. Це була така отрута, що тому, хто її випивав, зразу ж все починало здаватися червоним, потім синім, потім зеленим, а потім чорним. І тут він умирав.
Отож сидить Мацюсь, мовби нічого й не сталося, в королівському наметі в золотому кріслі за золотим столом і каже:
— Чому це все стало червоне? І людожери червоні, і все довкола червоне.