Бій тривав цілий день. Нарешті, ворог зрозумів, що нічого не вдіє, бо тільки втрачає людей, а підійти до супротивника не може — заважають дротяні огорожі. Отож ворог відступив і вирішив окопатися. Та одне діло копати спокійно, коли ніщо не заважає, і зовсім інше — копати під вогнем, коли звідусіль падають кулі.
Вночі щохвилини злітали в небо ракети, освітлюючи все навколо, і хоч стрілянина трохи вщухла,— змучені солдати по черзі спали,— бій все одно тривав.
— Ми не здалися,— казали задоволені солдати.
— Ми не здалися,— повідомив поручик по телефону в штаб — до них уже встигли підвести телефон.
Яке ж було здивування й гнів у солдатів, коли назавтра протелефонували з штабу наказ відступати.
— Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.
Якби Мацюсь був поручиком, він нізащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка. Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б'ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стріляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут діється? Була хвилина, коли Мацюсь хотів крикнути: "Я король Мацюсь! Нехай полковник наказує, що хоче, а я не дозволяю відступати! Король старший за полковника". І якщо він не зробив цього, то тільки тому, що не був певний, чи йому повірять, чи не кепкуватимуть.
Так Мацюсь удруге переконався, що в армії дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.
Прикро було кидати викопані з такими труднощами окопи, залишати частину запасів хліба, цукру та солонини. А ще прикріше повертатися через село, де здивовані жителі запитували:
— Чого ви тікаєте?
Вже в дорозі їх наздогнав кінний вістовий з листом, в якому наказувалося йти швидко, без відпочинку. Легко сказати — без відпочинку. Після двох безсонних ночей, коли одну ніч копали, а другу билися, йти без відпочинку не можна. Та й провізії в них мало, і всі до того ж ще сердиті й засмучені. Вперед ідеш завжди охоче, напружуєш останні сили і мчиш, а повертатися, та ще й з примусу,— тут сили вичерпуються швидко.
Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть. Аж раптом обабіч постріли, ліворуч і праворуч.
— Все ясно! — крикнув поручик.— Ми просунулися занадто далеко вперед, а ворог зайшов з тилу. Полковник мав глузд, коли наказував відступати швидко. Нас могли взяти в полон.
— Гарна історія, тепер нам треба прориватися,— сердито сказав один солдат.
Ох, як було важко! Тепер ворог сидів у окопах і стріляв з обох боків, а вони мусили тікати.
Розділ десятий
Тепер Мацюсь зрозумів, чому на засіданні ради міністрів говорили про чоботи, про овес для коней та про сухарі. Якби в солдатів не лишилося в мішках сухарів, то довелось би померти з голоду, бо три дні вони гризли тільки сухарі. Спали по черзі, лише по кілька годин. А ноги в кожного були такі стерті, що кров аж булькала в чоботях. Тихо, мов тіні, пробиралися вони лісами, а поручик раз у раз дивився на карту, чи нема десь поблизу байрака або чагарника, щоб сховатися. Часто з'являлися ворожі розвідники: подивитись, куди вони тікають, і переказати своїм, як ліпше їх переслідувати.
Коли б ви бачили Мацюся! Він висох за ці дні, мов тріска, згорбився і став ще меншим. Багато солдатів покидали карабіни, та Мацюсь не випускав свого з закляклих пальців. Як можна за кілька днів стільки пережити!
"Татусю, татусю,— думав Мацюсь,— о, як важко бути королем, який веде війну. Легко було сказати: "А ми не боїмося, я здобуду над вами перемогу, як мій великий прадід". Легко говорити, та важко робити. Ох, яким я був тоді легковажним малюком. Думав тільки про те, як на білому коні залишатиму столицю, а народ кидатиме квіти під копита мого коня. І зовсім не думав, скільки людей загине".
А люди падали від куль, і, можливо, Мацюсь тільки тому вцілів, що був маленький. Ох, як же вони зраділи, коли, нарешті, зустріли свої війська. І не тільки війська, а й готові, вириті окопи.
"А тепер будуть з нас глузувати",— подумав Мацюсь.
Проте скоро він пересвідчився, що навіть на війні існує справедливість. Коли солдати виспалися й пообідали в окопах, їм наказали відійти в резерв. Нові бійці зайняли окопи й почали стріляти, а вони пройшли ще п'ять верст у тил — і там розташувалися в невеличкому містечку.
Там, на площі, їх зустрів полковник саперів, але тепер він зовсім не сердивсь, а лише сказав:
— Ну, що, хлопці, зрозуміли, для чого потрібні окопи?
— О, ще й як зрозуміли!
Солдатів, котрі кинули свої карабіни, відділили від тих, що повернулися з карабінами. І до цих останніх генерал звернувся з такого промовою:
— Честь вам за те, що зберегли зброю. Справжні герої пізнаються не в успіхах, а в поразці. Погляньте, й ці два малюки тут! — вигукнув раптом генерал.— Хай живуть хоробрі брати Валигора та Вирвидуб!
Відтоді Фелек став Валигорою, а Мацюсь — Вирвидубом. І вже інакше їх не називали:
— Гей, Валигоро, принеси-но води!
— Гей, Вирвидубе, підкинь-но дрівець у вогонь!
І загін полюбив своїх вихованців.
Тут на відпочинку солдати дізналися, що військовий міністр посварився з головнокомандуючим і лише король Мацюсь їх помирив. Мацюсь нічого не знав про ляльку, яка замінила його в столиці, й страшенно дивувався, що говорили так, ніби він був удома. Мацюсь був ще дуже молодим королем і не знав, що таке дипломатія.
Спочили, підгодувалися солдати — й засіли в окопах. І розпочалася так звана позиційна війна. Тільки час од часу, коли солдатам ставало дуже нудно, йшли в атаку — то вони, то ворожа сторона — і тоді ті чи ті просувалися на кілька верст або вперед, або назад.
Солдати ходили по окопах, грали, співали, різалися в карти, а Мацюсь старанно вчився. Вчив його поручик, якому знічев'я теж було нудно. Поставить уранці вартових пильнувати, чи не йде ворог в атаку, подзвонить у штаб, що все гаразд, і цілісінький день потім не має чого робити. Отож поручик і заходився навчати маленького Вирвидуба.
Чудові це були уроки. Сидить Мацюсь в окопі і вчить географію. Співають жайворонки, тільки часом десь пролунає постріл. Тихо й приємно. Та раптом — наче собаки завили! Починається! Це маленькі польові гармати. А тут: бах-бах — як гавкне велика гармата. І завирує! Карабіни квакають, мов жаби. Тут свистить, там сичить, десь гуде, і раз у раз: бац-бац, бах-бах!