І садівник грюкнув дверима.
— То що мені — йти? — питає Мацюсь.
— А хіба тобі в нас погано?
— Добре, але садівник сердиться на мене.
— Бо ти впертий. Треба сказати, хто крав.
Мацюсь зажурено посміхається.
Настала зима.
— Чи можна мені ходити до школи?
— Якщо тебе візьмуть, то ходи. Роботи зараз мало.
Йде Мацюсь до школи.
— Знайда прийшов!
Мацюсь не знав шкільних порядків. Заходить разом із хлопцями, сідає на парті.
— Це моє місце, я тут завжди сиджу.
Зганяють хлопці Мацюся з кожного місця — розважаються.
— Тебе записали?
— Куди записали?
Став Мацюсь біля стіни, а хлопці оточили його.
— От бовдур. Хай стоїть. Побачимо, що вчителька скаже. Дзвінок. Учні сидять — чекають.
Заходить учителька.
— Ти хто такий?
— Мартинек.
— Чого ж ти хочеш?
— До школи.
Учні зареготали. Вчителька розгнівалась.
— Хто його сюди привів?
— Ніхто. Сам прийшов. Корови пас улітку.
— І грушки крав.
— Знайда.
— Приблуда.
— Пройдисвіт.
А Мацюсь — мовчить, ніби й не про нього мова. "Пройдисвіт" — так, справді, півсвіта пройшов і проїхав.
Школярі галасують, а вчителька дивиться на Мартинека й намагається пригадати, на кого він схожий.
— Ти мене знаєш, Мартинеку?
— Вперше бачу вас.
— А я тебе десь уже бачила.
— Бо він приблуда.
— Вовкулака.
Клас регоче. І саме тоді вбіг директор школи, який вів урок у сусідньому класі.
— Що це за галас?
Схопив за вуха двох з першої парти, вигнав з класу, звернувся до вчительки:
— Пробачте, але я уроку не можу вести. В школі не повинно бути гармидеру.
Директор погрозив учням лінійкою і пішов.
А вчителька стоїть присоромлена,— от-от заплаче.
— Сідай, Мартинеку, на першу парту. Дайте йому книжку. Вмієш читати?
— Вмію.
Хтось подає Мацюсеві книжку догори ногами, щоб поглузувати.
Мацюсь читає виразно.
— Перекажи.
Мацюсь переказує прочитане своїми словами, але майже нічого не пропускає.
— Ти вчив історію?
— Учив трохи.
— Чув про Павла Переможця?
— Чув.
І розказує більше, ніж є в книжці.
— Візьми крейду й напиши завдання.
Мацюсь пробує — не може.
— Знаєш іноземні мови?
Хлопці здивовані. Вже не сміються, а зацікавлено дивляться на Мацюся. І особливо тихо стало, коли вчителька запитала Мацюся з географії.
— А можеш розказати про рослинний і тваринний світ жарких країн?
Мацюсь дивиться у вікно і нібито бачить усе те, про що розказує. Отакий вигляд у пальми, а такий — у ліани. Отакі плоди фігового дерева, а такі фінікові кісточки. Банани смачні. А такі от кокосові горіхи. Такий вигляд у носорога. О, отакенний буде той носоріг на зріст. Молоді менші, а бувають і ще вищі. Отакі лев, тигр, гієна, леопард, слон, крокодил, мавпи, папуги, канарки.
— Мабуть, сам усе це бачив,— кажуть хлопці.— Так з книжки не розкажеш.
Розділ тридцять другий
Мартинек тимчасово лишився в тому ж класі. Коли надолужить арифметику, то перейде до старшого.
Вчителька лагідно ставиться до Мацюся-Мартинека, але хлопців він чомусь дратує. Випробовують вони його і так, і так; то скажуть щось, аби він засміявся, то котрийсь штовхне його, щоб перевірити, чи вміє Мартинек битися, інший хоче заприятелювати, аби дізнатися, звідки він, хто такий. А може, розсердиться, а може, пустуватиме згодом, коли посмілішає.
— Ти не бійся. Вчителька нічого не зробить. Директор — то інше діло. А вчителька до-о-обра.
"До-о-обра",— казали так, наче жартували.
А між тими випробуваннями завжди хтось кине:
— Приблуда.
Один обзиває: "тиха вода", другий — "підлиза", третій — "панянка".
І Мацюсеві пригадалися його канарка з клітки та вільні пташки безлюдного острова. "Там було так само".
Все це бачить учителька, але думає, що діти згодом звикнуть. Та одного разу якийсь хлопчина навмисне залив Мацюсеві зошит чорнилом. Цього вже було занадто.
— Негідники! — гримає вчителька, аж червона від злості.— Чого ви до нього присікуєтесь? Він кращий за вас, більше знає, то ви йому заздрите?
— А чом нам заздрити? Хіба що на діряві чоботи? — озвався син багатія, який страшенно пишався своєю новою шапкою.
Був це задавака, ледар, але дужий, і хоч хлопці його не любили, проте боялися.
— А ви до нього ставитесь так, наче він цяця якась. Ну чого так дивишся?
— Бо маю очі,— відказав Мацюсь і ледь зашарівся.
— А я не хочу, щоб ти на мене дивився.
Здоровань підвівся з парти, підходить до Мацюся. Мацюсь устав, примружив очі.
— Ти очі не мруж, чуєш?
Мацюсь пригадав бійку на безлюдному острові,
— Ну, чого дивишся?
— Бо маю очі,— повторив Мацюсь і поклав руку на парту біля чорнильниці.
— Хочеш битися?
— Не хочу.
— Хочеш у зуби?
— Не хочу.
— То я тобі зараз дам.
— Не даси.
Учителька біжить на допомогу, але вже пізно.
Мацюсь давно не стригся, і волосся в нього було довге. Здоровань схопив Мацюся за волосся й кулаком щосили стусонув у груди. А потім ударив головою об парту.
— Б'ються, б'ються! — залементував клас.
Збігаються.
Ускочив директор — злий, просто жах. А найбільше сердиться він на вчительку.
— Що це за нові порядки? Працювати не можна. У класі мав бути тихо. Ви дозволяєте бійки під час уроку? Чи не занадто ви добрі? В мене вистачає клопоту з власним класом, а я ще маю ваших хлопців доглядати.
Мацюсь пильно слухає: насупив брови, руки заклав за спину. Вирішив, що повинен допомогти вчительці.
Клас нарешті заспокоївся. Після останнього дзвінка Мацюсь іде до канцелярії.
— Чого тобі? Хіба не знаєш, що до канцелярії заходити не можна? — гримнув на Мацюся директор.
Мацюсь пішов.
— Це надзвичайний хлопець,— каже вчителька.
— У вас усі надзвичайні,— глузує директор,— один відомий художник, другий визначний математик. А всі вкупі надзвичайно розбещені лобуряки. Вже дві шибки цього літа висадили...
Мацюсь, заклавши руки за спину, прямує додому. Міркує. Аж ось підходить до нього той хлопець, якого директор назвав відомим художником.
— Ти не звертай уваги,— каже хлопець.— Вони відчепляться. Мені теж спершу дошкуляли.
— За що?
— Не люблять, коли хтось уміє що-небудь краще за них.
— Чому?
— Мабуть, через заздрощі. Не всі, звісно, лише кілька, та за ними тягнеться решта. Слухай, я картинку тобі намалюю. Хочеш? Що тобі намалювати? Ти так чудово розказував про дикі краї. Коли б іще раз розказав, то я намалював би тобі Мацюся на безлюдному острові.