Матрьонин двір
Солженіцин Олександр
На сто вісімдесят четвертому кілометрі від Москви ще доброго півроку після того всі потяги сповільнювали свій рух так майже б до руху навпомацки. Пасажири припадали до шибок, виходили в тамбур: ремонтують шлях чи що? Випав з графіка?
Ні. Пройшовши переїзд, потяг знову набирав швидкости, пасажири обсідалися.
Тільки машиністи знали й пам'ятали, з чого все це.
Та я.
1
Влітку 1953 року з пилюги гарячої пустелі я повертався навмання — просто в Росію. Ні в одному пункті її ніхто мене не чекав і не кликав, тому що я затримався з поверненням рочків на десять. Мені просто хотілося в середню смугу — без спеки, з листяним рокотанням лісу. Мені хотілося затесатися й згубитися в самій нутряній Росії — якщо така десь була, жила.
Ще рік перед тим по цей бік Уральського хребта я міг найнятися хібащо тягати носилки. Навіть електриком на порядне будівництво мене не взяли б. А мене тягнуло — вчителювати. Говорили мені досвідчені люди, що шкода й на квиток витрачатися, задурно проїжджу.
Але щось починало вже зрушуватися. Коли я зійшов по сходах ... ського облвно і запитав, де відділ кадрів, то з подивом побачив, що кадри вже не сиділи тут за чорними шкіряними дверима, а за скляною перегородкою, як в аптеці. Я підійшов до віконечка полохливо, вклонився й попросив:
— Скажіть, чи не потрібні вам математики кудинебудь геть далі від залізниці? Я хочу оселитися там назавжди.
Кожну літеру в моїх документах перемацали, походили з кімнати в кімнату і кудись телефонували. Теж і для них була рідкість — всі ж просяться в місто, та якнайбільше. І раптом таки дали мені містечко — Високе Поле. Від однієї назви веселішало на душі.
Назва не брехала. На пагорку між видолинками, а потім іншими пагорками, суцільно обведене лісом, з ставком і греблею, Високе Поле було тим самим місцем, де не образливо було і жити і вмерти. Там я довго сидів у гайку на гагі й думав, що всією душею хотів би не потребувати кожного дня снідати й обідати, тільки лишитися б тут і ночами слухати, як гілля шерехтить по даху — коли ні звідки не чути радіо і все в світі мовчить.
На жаль, там не пекли хліба. Там не торгували нічим їстівним. Усе село тягло поживу мішками з обласного міста.
Я повернувся у відділ кадрів і заблагав перед віконечком. Спочатку й говорити зі мною не хотіли. Потім все таки походили з кімнати в кімнату, потелефонували, поскрипіли і віддрукували мені в наказі: "Торфопродукт".
Торфопродукт? Ех, Турґєнєв не знав, що можна по-російському скласти таке!
На станції Торфопродукт, постарілому тимчасовому сіро— дерев'яному бараці, висів суворий напис: "На потяг сідати тільки з боку двірця!" Цвяхом по дошках було додряпано: "І без квитків". А при касі з тією ж меланхолійною дотепністю було назавжди вирізане ножем: "Квитків нема". Точний зміст цих додатків я оцінив пізніше. У Торфопродукт легко булої приїхати, але не виїхати.
А й на цьому місці стояли колись і перестояли революцію дрімучі, непрохідні ліси. Потім їх вирубали — торфорозробники і сусідній колгосп. Голова його, Шашков, знівечив упень багато гектарів лісу й вигідно збув в Одеську область.
Між торфовими низинами безладно розкинувся виселок — одноманітні бараки тридцятих років; і, з різьбою по фасаду, з заскленими верандами, будиночки п'ятдесятих. Але всередині цих дімків не можна було зауважити перегородки, що досягає стелі, так що не знайти було мені до винайму кімнату з чотирма справжніми стінами.
Над виселком димив фабричний комин. Туди й сюди через виселок була прокладена вузькоколійка, і маленькі паротяги, теж густо-димливі, пронизливо посвистуючи, тягали по ній потяги з рудим торфом, торфовими плитами й брикетами. Без помилки я міг припустити, що увечорі над дверима клюбу буде ревіти радіола, а вулицею блукатимуть п'яні — не без того, щоб штиркнути один одного ножем.
Ось куди завела мене мрія про тихий куточок Росії. А там же, звідки я приїхав, міг я жити в ліпленій з глини хатці, що дивиться в пустелю. Там дув такий свіжий вітер ночами і тільки зоряна баня розкривалася над головою.
Мені не спалося на станційній лавці, і я, ледве розвиднілося, поплентався по виселку. Тепер я побачив малюсінький базарчик. По ранній порі стояла там єдина жінка, торгуючи молоком. Я взяв пляшку, почав пити тут таки.
Мене вразила її мова. Вона не говорила, а наспівувала солодко, і слова її були ті самі, за якими потягла мене нудьга з Азії:
— Пий, пий з душею спраглою. Ти, либонь, приїжджий?
— А ви звідки? — ПОСВІТЛІВ я.
І я дізнався, що не скрізь навколо торфорозробки, що є за насипом залізниці — горб, а за горбом — село, і село це — Таль— ново, споконвіку воно тут, ще коли була бариня-"циганка" і навколо ліс страшний стояв. А далі цілий край іде сіл: Часліци, Овінци, Спудні, Шевертні, Шестімірово — все глухіші, від залізниці далі, до озер,
Вітром заспокоєння повіяло на мене від цих назв. Вони обіцяли мені ядерну Росію.
І я попрохав свою нову знайому відвести мене після базару в Тальново і підшукати хату, де стати б мені в комірне.
Я здавався квартирантом вигідним: понад платню обіцяла школа за мене ще машину торфу на зиму. Обличчя жінки посіли турботи, вже не зворушливі. У самої в неї місця не було (вони з чоловіком виховували її стареньку матір), тому вона повела мене до одних своїх родичів і ще до других, але й тут не знайшлося кімнати окремої, було тісно й галасливо.
Так ми дійшли до підгаченої висихаючої річечки з місточком. Милішого від цього місця я не зауважив у всьому селі; дві-три верби, хатинка перекособочена, а на ставку плавали качки, і виходили на берег гуси, струшуючися.
— Ну, хіба ще до Матрьони зайдемо, —сказала моя супровідниця, уже втомлюючися від мене. — Тільки в неї не так пишно, в неладі вона живе, хворіє.
Дім Матрьони стояв тут таки, недалечко, з чотирма віконцями вряд на холодний північний бік, критий трісками, на два схили і з прикрашеним під світличку горішнім віконцем. Одначе згнивали тріски, посіріли від старости пластини стін і ворота, колись потужні, і прорідилася їх обшивка.
Фіртка була на засуві, але супровідниця моя не постукала, а просунула руку попід низом і відвернула завертку — нехитру вигадку від худоби. Дворик не був критий, але в домі багато було під одним дахом. За вхідними дверима внутрішні приступці підводили до просторих мостів, високо вкритих дахом. Ліворуч ще приступці вели вгору до г о р н и ц і — окремий зруб без печі, і приступці вниз, у підсінечки. А праворуч була сама хата з горищем і підпіллям.