Обидва стають у позицію.
Ну, Тоні, командуй.
Тоні (ховає обличчя в книжку й затуляє вуха). Не хочу!
Корнель. Увага… Раз, два… три!
Петр із Корнелем, сміючись, фехтують.
Петр. Ла-ла!
Корнель. Ала!
Петр. "Ми всіх катів зітрем на порох!" Ла-ла!
Корнель. Ла-ла!
Петр. Перша рана.
Корнель. У плече. Легенька. Бій триває із перемінним успіхом.
Петр. "Позбудеться ярма тяжкого…"
Корнель. Ще зачекайте. Влучив!
Петр. Тільки дряпнув. Ла-ла! Вперед, чорний пішак!
Корнель. Хе! Стоїмо непохитно, як скеля, добродію! На! На!
Петр. "Час розплати настав…" Удар!
Корнель. Де там! Ось на тобі! (Спиняється). Стривай, Петрику, не боляче?
Петр. Пусте! En garde![148]
З гуркотом падають столик і дзиглики.
Петр. Ла!
Корнель. Ала!
Петр. Стій! Це в сонну артерію, Корпелю. Ти мертвий.
Корнель. Поранений, але б'юся далі. До останнього віддиху. Ала!
Тоні (кричить). Годі вам!
Петр. Зараз кінчаємо, Тоні. Пішак атакує. Ха! Ха! Старий світ хитається…
Корнель. Finito![149] Цей раз я тебе прямо в серце влучив, Петре. (Опускає рапіру).
Петр (салютує рапірою). Дякую. Я мертвий.
Корнель (теж салютує). Дуже шкодую.
Петр. Але на зміну мені прийдуть тисячі чорних пішаків… Ура, товариші!
Входить Мати й стає на порозі.
Мати. Хлопці, хлопці, що це ви знов робите!
Петр. Ой, матуся! (Квапливо вішає рапіру на стіну). Корнель щойно вбив мене, мамо. Ударом у серце.(Скидає шолом).
Корнель (вішає рапіру). А Петр мені простромив шию, матусю. Тож майстерний удар був. (Скидає каску).
Мати. Ви, близнята, як не поб'єтесь, то вам і світ не милий! Дивіться, шибеники, чого ви тут знов наробили! І не де-небудь, а в татовому кабінеті!
Петр. Та ми зараз приберемо, мамо, ти не клопочися. Ну-бо, Корнелю!
Обидва нашвидкуруч наводять лад, піднімають поперекидані столик і дзиглики.
Мати. Покиньте, знаю я ваше чоловіче прибирання. Чим більш наводите лад, тим його менше.
Корнель (навкарачки, поправляє килим). Зараз усе буде гаразд, мамо. Пусти килим, Петре!
Петр (теж навкарачки, відштовхує його). Ні, ти пусти!
Несподівано хапають один одного в оберемок й починають качатись по підлозі, борюкаючись.
Зараз покладу тебе на лопатки.
Корнель (засапано). Спробуй!
Петр. Стривай, стривай!
Качаються по всьому кабінету.
Мати. Ну, годі вже! Ви тут колись таки порозбиваєте все! І не сором — таким здоровилам! Що про вас Тоні подумає?
Петр (відпускає Корнеля). Іди сюди, Тоні, я й тебе навчу!
Тоні. Я не хочу!
Мати. Тоні не чіпайте. І гайда мені звідси! Тоні, за що вони знову зчепилися?
Тоні. Петр не хотів іти на де п'ять.
Корнель (збирає на підлозі шахові фігури). Розумієш, мамо, то був татів хід. Я тільки захищав родинну традицію.
Петр. Не вір, мамо. Задача має два розв'язання.
Корнель (розставляє фігури на шахівниці). То чом не розіграти її так, як тато хотів?
Петр. А чом не інакше? Може, тато й сам тепер грав би так, як я.
Мати. Тихо! Годі сперечатись, і гайда звідси! Мені треба тут лад навести після вас, шибеників.
Корнель. Ми тобі допоможемо.
Мати. Аякже, знайшлися помічники! Хіба ви, чоловіки, тямите, що таке лад!
Корнель. Поставити все там, де воно було.
Петр. Поставити все там, де воно має бути.
Мати. А от і ні. Поставити все там, де йому добре. Та хіба ви зрозумієте! Ну, гайда, йдіть уже ви обидва.
Корнель. Ходімо в садок, постріляємо з цієї рушниці, Петре!
Петр. Гаразд. За сто кроків — у пляшку.
Мати. Вам аби щось розбивати!
Корнель. Тоні, а ти не йдеш? (Бере зі стояка рушницю, яку був приніс).
Мати. Ні, Тоні не любить вашої стрільби. Правда, Тоні?
Петр. Я знаю. Він боїться.
Мати. Тоні не боїться. Ви його не розумієте. Він просто не такий, як ви, от і все.
Корнель. А з нас кожен не такий, як інші, матусю.
Мати. Менше, ніж вам здається. Ну, йдіть уже, паливоди!
Корнель (цілує її в щоку). Ти вже не сердишся?
Петр (цілує її в другу щоку). Хіба наша матуся вміє сердитись? Вона звикла до такого…
Мати. Ви не знаєте, де Їржі?
Корнель. А справді, де він? Тоні, ти не знаєш?
Тоні. Здається… здається, в нього якесь побачення.
Мати. З ким?
Петр. Ну, сама розумієш, мамо. Певне, з якоюсь прекрасною незнайомкою.
Брати випихають один одного в дворі.
Мати. А тобі чого тут треба, Тоні?
Тоні. Нічого. Я… я просто прийшов сюди почитати.
Мати. Татові книжки?
Тоні. Та ось, про подорож.
Мати. Знов ті далекі краї… Нащо воно тобі, Тоні! Адже ти ніколи не будеш мандрівником, правда? (Ходить по кімнаті й неквапно поправляє все).
Тоні. Мабуть, не буду. Але я так виразно все уявляю…
Мати. Ну що, наприклад?
Тоні. Та все… Ну, хоч би… степ, буйна трава, і раптом біжить табун антилоп… Мамо, я не розумію, як можуть люди стріляти в тварин.
Мати. Татусь стріляв… Але ти будеш не такий, правда? (Обнімає його за шию). Я б тільки хотіла, щоб ти завжди був такий, як тепер. Треба ж комусь лишатися вдома, Тоні. Бо інакше ні в кого на світі дому не було б. (Цілує його). Ну йди вже, у мене тут ще багато діла.
Тоні виходить.
(Нечутно пораючись). Тоні буде інакший. Тоні повинен бути інакший. (Зупиняється перед портретом Батька й дивиться на нього. Тоді знизує плечима, відходить і спускає важкі штори на вікнах).
Кімнату сповнює півморок.
(Вертається до Батькового портрета й засвічує перед ним торшер). Слухай, ну чого ти весь час маниш їх сюди? Ти ж знаєш, що я цього не люблю… Навіть Тоні, що вродився вже після твоєї смерті й пі разу тебе не бачив, так і дивиться, щоб сюди забитись. Ну скажи, нащо ти це робиш. Я ж хочу, щоб вони й моїми були, Ріхарде! Я не хочу, щоб вони весь час пнулись за тобою.
Батько (повільно виступає з темного кутка; одягнений він у такий самий мундир, як на портреті). Та я не маню їх сюди, серденько. Це вони самі. Бач, вони ж ізмалечку гралися всім оцим мотлохом… Тож не дивуйся їм.
Мати (обертається до нього нітрохи не сторопіло). Авжеж, ти це щоразу кажеш, любий. Та вони тепер уже завеликі для цих твоїх іграшок, а однаково весь час тут та й тут.
Батько. Що ж — дитячі спогади. Але ж ти могла все це давно повикидати, любонько. Нащо воно?
Мати. Аякже, повикидати! Пам'ятки по тобі? Ні, ні, Ріхарде, я маю на них право і держу їх тут задля тебе. Бо все це — ти. (Сідає в крісло). І коли тут побувають хлопці, після них завжди лишається щось у повітрі… Щось таке, наче ти сам тут був. Ти сам.