Щодня потім було про що Артемові розповідати дома за вечерею та з чим чіплятися до батька з розпитуванням. Коли батько не дуже зморений, не заклопотаний дуже нічим, такі розмови не кінчалися за столиком. Ще й після вечері пересяде батько на призьбу, скрутить цигарку — та й ще гомонять.
А е про що: немало батько прожив, немало й світу бачив. З дитячих літ, залишившись круглим сиротою, уже на свій хліб пішов. Найми — по хуторах за пастуха, потім у коваля підручним, потім — ішли на заробітки люди і він з ними подався в світи... Де тільки не був! Робив у шахті, в порту вантажником, служив по німцях-колоністах, по економіях... Чого-чого тільки не розповідав, бувало, хлопцеві з своїх мандрів по світу. Та все цікаве таке, аж дух затаїть Артем у батька біля колін, не ворухнеться.
— Що, заснув, сину?
— І не думаю, тату. Та я такий — хоч до півночі!
— О, за це молодець!— похвалить батько.— Отакий і рости, сину, цікавий до всього: життя треба знати. Може, колись і тобі доведеться, як мені замолоду, у світ піти, то щоб ішов не як у темну ніч (отак, як мені довелося, ніким не навченому), а вже з наукою батьковою,— сміливо! Ну, а тепер і годі на сьогодні. Спати треба.
Замовкнуть. Але часто буває, що й потім довго ще не засинає хлопець, думає про розказане батьком. Та й засне — отакі сни бачить: невидані міста, моторошні підземелля шахт, море й пароплави в порту.
А на ранок ізнову те ж саме: отара, степ. Великий шлях, і нові враження, і ще більше хлоп'яча цікавість.
На покрову7 звичайно виходить строк Артемові у чабана. Повісить байбару у повітчині — до тієї весни, по обіді удвох з матір'ю возиком з'їздять до розправи за заробітком, влаштує інші свої справи. І вже вранці другого дня вішав торбинку через плече і йшов до школи.
Трудно спершу доводиться — треба наганяти пропущений цілий місяць. Цілими днями, бувало, просиджує хлопець над книжкою. І за які два-три тижні наздоганяв товаришів. Тепер полегшало. Уже вистачало часу і на уроки, і на гульню з товаришами, і на кузню.
Дня немає, щоб пропустив, не побіг хоч на часину. А інші дні, то просто неначе найнявсь,— тільки пообідає після школи й книжки не виймає з торби, уже подався. Чиста біда матері: зашмарується увесь, не доперешся. А що зробиш! Звик змалку, навчився дечому в батька, а тепер скажи, а він у відповідь: "А що ж, коли роботи хоч завались. Один на всю школу, що тямлю, та й струмент під руками". Тому ковзана, мовляв, полагодити — тому черенка до ножа, а оце, відколи війна з японцями — на рушнички (що сіркою з сірників стріляти) попит великий. І хіба ж можна одмовити товаришеві? Інші дні й пообідати після школи гаразд ніколи хлопцеві. Мерщій витягне з торби, з-поміж книжок, нову якусь чергову роботу, за шапку та й з хати. І вертається аж увечері разом із батьком.
Бувало, і батькові мати пожаліється:
— Хоч би ти сказав хлопцеві. Бач, сорочку вчора надів, чи видно? Свитину ось чисто біля горна поприсмалював.
Якщо в доброму настрої батько, то на це тільки скаже:
— Що ж ти хотіла? Наука даром не дається!—Інколи й дорікне-таки синові, а то й вилає, а більше нічого. Одного тільки разу...
Було це різдвяних свят. На свят-вечір , як це бувало кожного року, учителів Павлуша — молочний брат Артема, приніс тьоті Катрі кутю. За вечерею розмовляли про те-се, а потім, якось до слова прийшлося, похвалився Павлуша, які ковзани в подарунок прислав йому дядько Сава Петрович з Києва, "снігурки" звуться. Артем зацікавився, що воно за "снігурки".
— Дуже гарні! Залізні всі, і не треба їх до чобіт мотузками прив'язувати. На гвинтах зроблені.
— Як на гвинтах?— у Артема аж очі спалахнули. Але Павлуша не міг до пуття пояснити.
Артем задумався. І весь час уже потім сидів мовчки, видко, ламав собі голову над загадкою — незвичайними ковзанами.
Після вечері став збиратися Павлуша додому. Обдарувала Катря чим було гостя,, обв'язала башличком на мороз. А Артем і собі свитину на плечі. Мати здивовано:
— Куди ти?
— Та... я зараз!
Виявилось потім: ходив з Павлушою аж у школу, ну, певно ж, на ковзани роздивитися. Але як не допитувалися, сам не признався, чого ходив. І взагалі небалакучий був та дуже заклопотаний. Навіть і спати лігши, вкрився рядном з головою і довго крутився, поки заснув.
Другого дня Катря витопила раненько й зібралася до церкви.
— Ви ж тут глядіть мені,— наказувала Артемові та Ори-сі, що самі зоставалися вдома: батько теж кудись уже пішов з дому, а Остап пішов до худоби поратися (цієї зими за строкового служив в економії).— Не гарцюйте!
— Отакої! Що ж це нам, первина?— сказала Орися.
— Ну от і добре,— всміхнулась мати.
Але вернулася з церкви, на поріг та й остовпіла. "Ой матінко!" Увесь припічок, що вчора тільки прибілила, чисто як є залитий борщем. Мокра була й долівка біля припічка.
— Це ще я, мамо, й прибрала. А то було!— похвалилась Орися.
— Хто ж бо це?
Дівчина знизала плечима й несміливо глянула на брата. Мати до нього. Признався Артем. Залізячку треба було розплескати, ну, поклав у жар. А потім кинувся виймати рогачем, а горщик якось і перекинувся. Ну й було йому! Що вже лаяла мати, попало й прута трохи. А то — саме зайшов батько в хату. Мати й пожалілася: ради такого свята ковзани захо дивсь майструвати! "Пообідали борщу з м'ясом!"
Батько хмурий мовчки зняв пасок із себе і вперше відшмагав Артема Ще й потому журив:
— Не малий уже, в школу ходиш, а отаке чиниш. Хай, значить, мати струже та знову маже. Мало ще вона руки на вас натрудила'
Не вдалися святки Артемові. Кілька днів ходив як прибитий — смутний і винувато-тихий. Але ж першого робітного дня після свят, як батько пішов до кузні, Артем і собі за ним слідом. Не знати, як вони вже помирилися там, а тільки три дні зряду хлопець пропадав у кузні: стругав, кував. І таки домігся свого (дещо, правда, і Лаврін, батьків підручний, йому допоміг). І от одного вечора просто з кузні вийшов на ковзанку на став до хлопців з новим ковзаном.
Пізніш увечері, вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина, його пізнати й оддалік не важко: цілий хвіст за ним хлопчаків, а спиниться — обступлять. Помітив і Артем батька на греблі.