Але тим більш вони вражали і збуджували Павла. Часто потім не владний уже над собою хлопець, як шалений, гасав по дачах, на луках, у бору, де тільки маячили жіночі постаті, жадно приглядаючись, ніби шукаючи серед них когось. І досить було будь-якій хоч глянути на нього кокетливо, щоб Павло вже геть утратив розум. Міг потім цілу годину ходити по слідах, не осмілюючись і познайомитися "нахабно", і не в силі відстати. Але іноді наважувався-таки і знайомився, і сходився, Хоч потім кожного разу каявся та зарікався. Були це пере-важно'загальновідомі на дачі своєю приступністю, не завжди навіть^повії, просто, як звали їх, "жертви власного темпераменту". І саме це й обумовлювало завжди сумний фінал Пав-лових із ними взаємин. Якою тільки ціною сорому та ганьби від нищівних епітетів — образ невдоволеної любовниці, діставалися ті короткі хвилини сумнівної насолоди. Завжди потім, повернувшись додому утомлений, забрьоханий по росі, в реп'яхах (бо через страх компрометації себе все це — десь по пустирях), Павло, не світячи світла, одягнений лягав на ліжко і годинами міг. лежати у важкому роздумі. Часом і другого дня чи й кілька днів зряду цей настрій зневіри в собі, образи за нездійснені надії не покидав його. Ото саме тоді, в отаких настроях і проривалися сумовиті нотки в листах його додому. А в листах до найближчого друга Корнія Чумака, де правда з вигадкою пер.епліталися якнайхимерніше, проривалися й щирі признання. Видно було Корнієві, що не мед-таки Павлові на дачі. Що щось є, то треба підтримати друга. І ніколи Чумак не барився з відповіддю. Уже за кілька днів Павло одержував від нього пухлого листа, де він з властивим йому епічним спокоєм, хоч і в досить-таки міцних висловах, товариша свого і "розпікав", і розважав трохи, а кінець кінцем, радив конче плюнути на все та приїздити додому.
Цього літа, особливо в останньому листі, був, як ніколи раніш, Корній щодо цього настирливий. "На чорта тобі ті уроки? Подумаєш — злидні! Та й дачниці, мовляв, як видко з листа, обридли вже тобі гірш за гірку редьку". (Іронія. За чимало років, що прожив з Павлом, знав виключну слабість до жінок і те, що не щастило "біднязі" в цій справі, хоч на язик — донжуан, та й годі.) Да, до речі, щоб не забути: бачив оце недавно "твою прежню" (натяк на Галаганівну). І розповідав, що якось їздив з наймитом на станцію за жаткою, а вони всією родиною чекали на поїзд — з чемоданами. Сам до них не підходив, бо не на повному був фасоні: у чоботях, у брилі і руки в колісній мазі — провіряв жатку. Але у Лесі Коломієць, що була серед провожатих, спитався-таки потім. У Крим з батьками на "теплі води". І тут же раду давав Павлові щодо Людмили — плюнути й ногою розітерти.
"Раз те, що не нашого польоту птиця, та й нарешті — не в цьому щастя". Нагадував приказку про сало без хліба і що з того буває. То бтак, мовляв, чисто і з коханням. "Треба потрошку та з "папкою". Корній певен був, звичайно, що Павло зрозуміє його алегорії, але на всяк випадок тут же й пояснив, що це за "папка" така: це цілий комплекс інших, істотніших інтересів людини, що, наповнюючи її життя, роблять його змістовним та повнокровним. І далі вже на-кількох сторінках розповідав про самого себе, ніби в приклад себе ставлячи. Про своє життя на хуторі. "Скучати ніколи, друже. Ні чорта й не роблю, і дня мало". З дальшого викладу це було й зрозуміло. Відстроювали Микиту, старшого жонатого брата. Ставок поширювали — робили грабарі зараз. І всюди треба ока. А відколи жнива почались, і до женців навідатись треба, до жатки. Це перша жатка на весь хутір. "От штука! І хто її видумав. Це ж справжній благрдій для хліборобства. Уяви собі: шість в'язальниць (шість!) ледве за нею вправляються. А то б шість косарів треба. Та хіба так і вшістьох надали б, що й носа в'язальницям ніколи висякати. Не робота, а красота! Еге ж, якби не чортів наймит Лука. Ніяк не пристосується. Оце і зараз, як пише листа, тільки-но повернувся з поля: знову порвав косу. Треба везти в кузню зварювати оце зараз (заразом думка і листа вкинути). Отак і крутюся, друже, з раінку до вечора".
Проте нарікання в тоні не почувалось. Навпаки, майже з кожного рядка било відчуття великого вдоволення та навіть захоплення своїм "повнокровним" життям на хуторі. Увечері іноді ходить на вулицю "ревнути пісні з хлопцями, дівчат полоскотати". Іноді й у комору до якоїсь зайде ("грішен, грішен, Павле, і я, як бачиш, на романтику!") Але дуже на це нібито не падає, для гігієни більш. А то по-стариковсько-му — зразу ж після вечері кожуха на плечі, рушницю в руки та й — або на баштан ночувати, або в садок на віз під отим, що й завжди, "білим наливом". Красота! Тиша. Тільки гупають стиглі яблука та груші на землю. На хуторі десь співають дівчата. За садком біля ставу в отаві помукують воли (Лука напасує). А вгорі — зірки в синьому небі і таке інше. І несамохіть пригадуються слова поетові:
Одна на світі Україна, Немає другого Дніпра... А ви претеся на чужину Шукати кращого добра, —
"то оце, Павле, не тільки Галагана та подібних, а тебе також торкається. Бо хоч ти і в межах України, а все ж — як би це сказати, психологічно, чи що,— на чужині!" Висловлював побоювання: "Десь, певно, вже забув там і розмовляти посвоєму — цвенькаєш". І, кінчаючи листа, знову кликав приїздити обов'язково. Хватить, мовляв, і на тебе добра оцього нашого рідного. Та й час, далебі, час щось і робити вже. Для загальної справи, для народу, так би мовити, для України. Розповідав, що дядюшка Архип Терентійович (старий Гмиря— брат Чумачихи), коли не побачиться, то все нарікає: надій, мовляв, не виправдовуєте. І як послухати, що він про село розповідає, то й правда виходить — роботи край непочатий. І, нарешті, не знати вже, чи в жарт для заохотки, чи серйозно, писав про якусь дівчину, що вже аж обридла йому: коли не побачить, то й перепитує за Павла. "А дівчина на ять. І я б не витримав, мабуть. Та жаль, що родичка. Приїзди, не жалкуватимеш!"
Аж двічі Павло прочитав листа зряду. І, як це й завжди бувало з ним після Корнієвих листів, трохи полегшало ніби. Захотілося дуже побачитись з ним. Та й саме життя у Вітровій Балці /не таким уже нудним видалось. Хіба сидів би там увесь час! На хуторі в Корнюші гостював би по кілька днів, як це й бувало іноді раніш. На гулі разом ходили б. Цікавило дуже, що то за дівчину нагадував Корній у листі,— родичка. Та'вд півхутора були все Корнієві родичі, вгадати не міг. Але уява вже намалювала вродливу дівчину-хуторяночку. Аж жалкував уже, що тоді, як був, не залишився дома на все літо. А тепер і ніяк уже через урок. І певно, так би й вийшло, як і торік: пожалкував, пожалкував та й облишив гадку, коли б не самі обставини. Чисто, як в приказці — "не було б щастя, та нещастя допомогло".