— Що, Гришко,— спитає Мусій,— твій батько чи назовсім надумав перекочувати на хутір в Рокитне, до Чумаків щоб ближче? Криницю вже викопали.
— До чого тут Чумаки!— сердито відповість Гришко.— Ми все своїми руками, на своєму горбу. А криниця — щоб
—
коней не гонити на водопій, в ту саму Чумаківку. А житимемо в селі.
— Хоч в селі, та все одно — як на хуторі. Який чоловік був компанійський батько твій! А тепер — просто не впізнати. Всі думки, мабуть, про банк та проценти!
— Поки розв'яжеться з банком, семи потів не вистачити— докине хтось.
— Не турбуйся за Саранчука!— озветься Остап.— Сім десятин було, а стало одинадцять. Є вже на чому крутитись. А ось нам як?! На своїх осьминах!
Отак, з чого б не почали, неодмінно зведуть розмову до одного — про своє життя злиденне.
— І як його жити в світі божому далі? га, хлопці?
— А ви частіше божкайте та до церкви частіш ходіть, дядьку Мусію!— скаже Тимко Невкипілий і поважно поскубує чорний пушок на губі.
— А ходжу! Церква тут, хлопче, не поміха. У мене теж, як бачиш, є що поскубти!— і справді, наче на доказ, погладить густу бороду.— Отакий чисто, як ти оце, бідовий я був, коли ти ще без штанів, парубче, бігав. Та й бач... Бо не можна без цього жити: без бога та без упованія на нього... Та ще при нашій нещасній жизні.
— Ну, то й уповайте собі на здоров'я. А чого ж ви до нас —"хлопці, га"?
— Та щоб навчили ж дурного!
Мусій Скоряк уже сердиться. Артем по самому голосу чує це. Грубуватий-таки Тиміш. А головне — без розбору. З Мусієм Скоряком зовсім не годилося б так. Чоловік непоганий, совісний, з рідним братом Євменом навіть не став родичатися через його плутні, хитрощі та дружбу з сільськими крутіями. І за Христю. Навіть і на весіллі тоді не був: "Хіба то весілля,— казав,— запродаж!" Хороший чоловік. Занадто побожний, щоправда, ну та цього не скинеш одразу із себе, як брудну сорочку перед неділею. Це однаково, що хвороба,— ліків до неї треба. І сам наче шукає їх: удумливий, до всього цікавий, допитливий. Оце й до них ходить хіба не з тої допитливості. Хоч, може, і прикро буває самому од панібратства декого з хлопців, Тимоша найбільш, та від самого припущення, що можуть подумати: "От, змалився дядько!" Тим-то Артем завжди стриманий, ще й інших до того навертає. А як трапиться вже, то хоч загладить як-небудь. І зразу це,— рвучко звівся на лікоть і до Тимоша:
— Ех, Тимку, не знаєш ти дядька Мусія: вони в нас хитрі! Думаєш, чого оце ходять до нас гуляти? Та чого допитуються всячини? Думаєш,, самі не знають? Ого! Це наче іспит нам роблять: ану, мовляв, хлопці, чого ви вже навчилися в учительки-жизні?— І далі, посміхнувшись од того, що маленька хитрість вдалась (розхмурився дядько Мусій), до нього вже:— А так, дядьку Мусію, вчимося потроху. З кого ж ту й науку беремо, як не з вас та отаких, як ви. Хороша наука!
— Ану, ну,— аж підморгне до когось із старших Скоряк.— Ану, викладай, Артеме, що там уже вимудрував?
— Яке там мудрування! Картина, як на долоні. А ми тільки дивимось та примічаємо.— Скаже Артем і, подумавши трохи:— Ну, от узяти,— живе собі чоловік. Як чорний віл-трудиться. Так уже по писанню: в три поти лиця. З начальством по євангелії: схватить по пиці, то тільки мазку витре. І з багатими теж по заповіді: на багатство не зазіхає. Така, мовляв, воля божа, щоб я робив на них, дармоїдів, як проклятий, а вони щоб розкошували. І ще й поклони богові б'є. Та все уповає на нього. І що ж за це має собі?
— Гилу!— підкаже Тимко.
— Значить, невгоден чимсь богу, чимсь прогнівив!— не втерпить Скоряк.
— Та, значить!— ніби погодиться Артем.— Гмиря, князь Куракін, Чумаки йому, бач, угодні. Так благодать божа з них і не сходить. А от для нашого брата — бідняка, тільки й держить, як каже Тимко, гилу напоготові! Так-от ми й думаємо собі: ану його к монахам, такого бога! А ми вже якось самі спробуємо!
— Е-е, хлопче, пробували,— зітхне Мусій.— Опеклись на окропі та вже й на воду студимо. Скільки народу пропало марно-марнісінько. Батогом обуха не переб'єш. Як було, так і лишилося...
Догадатись не трудно, на що натякає Мусій,— догадались одразу. І, мабуть, спогади про події оті наринули на кожного. Якийсь час сиділи всі мовчки в задумі. І нагло Артем:
— Ні, дядьку Мусію, це ви не вірно кажете. То воно зверху так здається, нібито як було, так і є. А як глибше заглянути, то ні!— І помовчавши знову трохи, обізвався тихше на цей раз і схвильованіш:— Пригадався мені випадок один. Більш як п'ять років минуло, а виразно так, мов це було вчора. Вночі ото спалили маєток, уранці догоряв іще,— у вікно видно. Прийшли батько з пожарища. І от за сніданням — поставили мати миску з молоком (Остап привів уночі)...
Ворухнувся Остап, звів голову й не витерпів:
— Ох, братця ж, і корова була! Оце в управителя зараз Лиса з-під неї. На всю череду корова.
— Да. Так от мати й сказали щось батькові. Коли б чи не про козаків уже чутка пройшла. А батько, пам'ятаю, відповіли так: "Нічого, стара. Тепер уже, що не трапиться, ніколи не забуде мужик, як горів маєток князів та як панська худоба стояла в нього в повітчині. Як було, так уже не буде!"
Хтось зітхнув у гурті.
— Правдиві слова!— хтось вимовив.
І тепер уже забалакають усі. Кожному спливе щось на пам'ять з отих днів. Переберуть усі події тодішні на селі... Аж-посмутніють. Мало не всі з присутніх когось із рідні отоді втратили: Гармаші — батька; дядько Мусій — племінницю, Євменову дочку, що з наруги повісилась, у Тимка на засланні батько, а це з рік і не чути вже. Цигуля подає зрідка звістку про себе: оце вже одбув каторгу, на поселення вийшов... Артем не дає смутитися довго, придушить зітхання й бадьоренько до всіх:
— Да, братця, нема що й казати,— дорога наука! Але тим кріпша!— і почне знов, але тепер уже про те, яку саме науку мають з отих подій.— Ні-ні, дядьку Мусію, нема про це що й казати!— І далі майже слово в слово по пам'яті з отієї статті:— Тяжкі уроки даром не пропадають. Не той уже народ, що в п'ятому році. Робітничий клас навчив його, як боротися. Він же приведе трудящий народ і до перемоги!
Але Мусій Скоряк і тепер іще все своєї:
— Піском проти гори не посиплеш! То Артем уже й не стримається.