Аж горів хлопець до міста як-небудь добратись, до Морозів. Славу б розшукав. А воно все не випадало.
Цієї весни вперше привелось. За залізом для кузні їхали кіньми з економії. Лаврінові-ковалеві ніяк було вирватися через спішну роботу, то він і дав у поміч прикажчикові Артема замість себе. Мовляв, штука не хитра. Записав тільки, якого саме заліза треба купити. Отак і поїхав Артем,— за ділом, по-буденному. А проте всю дорогу почував себе нач*е у свято. Один раз по дорозі, забувшися, навіть уголос подивувався. "Що ж це вони косять сьогодні?"— "А чого ж їм не косити, що п'ятниця? — засміявся підводчик.— Чи, може, що ти по случаю города в новому картузі?"
Ще здалеку місто вразило Артема своєю величчю. А як в'їхали — ще більш. Уже перший димар парового млина, що якраз височів у кількох кроках од дороги (мабуть, із хату завтовшки внизу і неймовірної височини), просто приголомшив спершу, потім виповнив почуттям подиву. "Отож по цеглині викласти!" Потім уже й було так: на що не гляне — на багатоповерхові кам'яниці, на брук під колесами, на густу основу проводів на стовпах...— не міг уже, щоб зразу ж не
уявляти собі разом і самий процес творення оцього всього, щоб зразу ж не перевести на труд. "Оце-о труд людський! Це — да!" Але роздивлятися ніколи було. Зразу ж проїхали на базар до торгових рядів, там цілий день і провозились. Уже не до того було Артемові. Думав, як би хоч часинку вигадати — па Гоголівську вулицю збігати. Спитався в продавця, а воно десь аж близько од Дніпра. Так і не вдалося б, мабуть, коли б не пощастило: не вправився прикажчик з своїми справами, і мусили залишитись до завтрього. Заїхали на постоялий двір ночувати. Звідціля ввечері й надумав піти. "Куди це?— поцікавився прикажчик. Не на Катеринівську часом?" Артем сказав, що просто пройдеться по місту, хоч роздивиться. А то був у місті й не бачив нічого. "Валяй, валяй. Аби полтиник,— їх там, як мух, на Катеринівській, напудрені, в шляпках". Підводчик порадив краще в цирк сходити. "Та тіам побачу — куди". І подався.
Розшукав — на старому місці жили, в тому ж дворі, в тому ж, що мати розказувала, й підвалі. Зустріли привітно, як назвав себе, хто він. Та мерщій із розпитами: як же там мати, як живуть взагалі. Самі жінки були — Морозиха й тітка Маруся. Мороз тільки-но пішов у млин на нічну зміну. Не пощастило Артемові. Правда, незабаром повернувся Митько з заводу. Познайомились хлопці. І за вечерею багато розмовляли про всячину. Артем про село розповідав, розпитував про їхнє робітниче життя.
Митько з охотою докладно розповідав "сваткові" про все. Про свій завод (рік як став працювати на ньому),— трудно, звичайно: дванадцять годин у пеклі, плата мала, та й ще оце зменшили, штрафи за всяку дрібницю, рощоти. Натякнув, що займається й іншим чимсь, вже навіть дають доручення. Це він сказав з гордістю.
— Хоч тоді багатьох заарештували, тільки з нашого двору аж двох — Федора (і зараз в Якутії на поселенні) та ще одного, з флігеля...
— Григора Супруна? — перебив його Артем.— Де він зараз?
— А ти хіба знаєш?— здивувався Митько.— Звідки?
— Зустрічався. Іще в дев'ятсот п'ятому році,— поважно відповів Артем.
— Григор Наумович за кордоном. Був на засланні в Хабаровському краї. Утік в Китай. Потім перебрався у Францію. В Парижі зараз.
— А сестра його?
— Теж знаєш? Ну, тоді інша справа. Роздобудемо щось у неї, раз знайома. От тільки,— занепокоївся хлопчина,— чи вдома вона? Саме іспити, кінчає гімназію, цілими днями пропадає десь із подругами — зубрять!
Виявилось, що й справді — Мирослави не було дома.
— На Дніпрі,— відповіла мати.— А це ж, Митю, хто з тобою?
— Родич. Із Вітрової Балки. Гармаш.
Наум Харитонович та Марина Костянтинівна знали Гармашів тільки з слів сина Гриші та Федора Бондаренка, але ставились до них з великою симпатією. Артема прийняли радо. Наум Харитонович зразу ж став розпитувати про сім'ю, про життя там у них, у Вітровій Балці, а Марина Костянтинівна заходилася з чаєм, щоб пригости™ хлопців. Митько зохотився самовар поставити. Тим часом вернулась Мирослава з подругами.
— Ось вони,— усміхнувся батько,— русалки!
— Нарешті!— з полегшенням зітхнула мати, коли дівчата зайшли в двір.— Не люблю я, коли ви довго пропадаєте на Дніпрі.
Артем зразу впізнав Мирославу серед подруг. Он та, посередині, в зеленому квітчастому сарафані. Але Мирослава не впізнала Артема. Пройшла мимо, сказала "здрастуйте!" і піднялась сходами на ґаночок. Митько, що морочився там із самоваром, щось шепнув їй. Дівчина обернулась, потім збігла східцями вниз, підійшла до Артема з усмішкою.
— Та невже ж Артем?
— Він самий,— теж усміхаючись, звівся хлопець з лавки. Сидів з Наумом Харитоновичем біля столика під крислатими акаціями.
— Ой, який же ви велетень!— в жарт жахнулась вона.— На цілу голову вищий за мене!— Вона подала йому руку. Артем бережно потиснув її своєю міцною лапою коваля.— Де ви тепер?— спитала дівчина.
Артем сказав, що поки що у Вітровій Балці. Працює в кузні. Але вже подумує, чи не пора подаватись куди-небудь із села.
— Ну, про це ви мені розкажете потім, докладно,— перепинила його Мирослава.— А зараз, вибачайте, мамі трошки допоможу.
Артем провів її поглядом. Йому сподобалась оця тендітна дівчина з карими, такими променистими, веселими очима. Привітна, щира. Пригадав свою зустріч із нею в селі, в дитинстві. Але ж, мабуть, Митько не зрозумів його, що сказав — "щось роздобудемо в неї". Він, може, думав про підручники. Ніяк не в'язався в уяві Артемовій образ суворої підпільниці з образом оцієї веселої жартівливої дівчини.
І за чаєм Артем пильно приглядався до неї. А Мирослава, наче навмисно, весь час жартувала, сміялась. Про ту пригоду в школі у Вітровій Балці розповідала так весело, з такими комічними деталями (як Гмиря повзав рачки), що всі за столом сміялися.
— А потім мене довго совість мучила,— призналась вона.
— Чого?— здивувався Артем.
— Бо це ж я вас тоді виказала. Не навмисне, звичайно. Знайшла те злополучие яблуко. Із скельцем.
— Дарма,— сказав Артем.— Як видно, і справді, немає лиха без добра. Не знайшли б яблука, не познайомився б я з Григором Наумовичем. Він у Парижі, Митько мені сказав.