Мати

Сторінка 64 з 82

Головко Андрій

Першій Докії Петрівні була відповідь — хвилин, може, за десять повернули порожню валізку і записку коротеньку, що все одержав, що суду не було ще, і щось далі було, *але старанно закреслено другим олівцем. А невдовзі гукнули й Катрине прізвище: "Гармаш". Подали клунок, навіть і не розв'язаний. "Нема такого". Катря розгублена взяла клунок, а вже тоді у віконце благально:

— Та як же нема? Та де б же він? У лікарні ж, кажу.

— Раз нема, значить, нема,— одрубав передатчик.— Давай далі!

Катря в розпачі нетямущими очима глянула благально на жінок, що обступили її. Але вони тільки зітхали співчутливо. Нарешті, котрась раду дала — піти в контору дізнатись. Не мають права, мусять сказати, де поділи. Це ж людина-таки, не будь-що. А ось зараз за рогом Тюремної вулиці і вхід до контори.

— Атож, Катре, більш нічого, як у контору піти треба,— сказала Маруся і взяла в неї клуночок з рук, подержить тим часом.

Катря пішла. І не верталася довго. Маруся ждала тут її біля воріт, у черзі, потім і собі пішла до контори. Стала біля ґанку піджидати. І ось вийшла, нарешті, Катря з дверей, плаче. Маруся до неї мерщій.

— Що таке, Катре? Що трапилось? — І вже сама догадалась: в руках несла Катря (думати більш нічого) стареньку, побиту _міллю кожушину, видко, Юхимову, й великі чоловічі старі виброджені чоботи. Більше вже й не допитувалась. Стала заспокоювати сердешну, розговоряти, що слізьми горя не виплачеш, що і так хвора та немічна, а ще як так убиватися; що берегти себе треба, бо не дай бог щось трапиться,— на кого ж тоді діти зостануться.

— Ой діти-діти! — Катря склепила в тузі очі й тихо, неначе заперечливо, хитала головою.— На кого ж ви тепер зосталися, діти мої?

Раптом ніби згадала щось і заціпила себе. Тихенько поклала на сніг кожуха і чоботи, старанно закуталася теплою хусткою і знову взяла в руки кожух і чоботи.

— Кажуть, що з рани... помер,— вимовила тихо, як би подумала вголос. І помовчавши трохи: — А від кого ж рана?!

Лице сухе й суворе в жінки. І вже не плакала, хоч і стояли очі повні слізьми, як криниці водою. Катря нахилилась і без рук витерла очі об стару Юхимову кожушанку. А затим, мовчазна і неприродно рівна, тихо пішла од тюрми.

XXIX

Дома вже був Павлуша, вернувся з гімназії, коли Докія Петрівна після оборонця зайшла до нього на квартиру до Якубовських. Чепурненька покоївка, що вийшла на дзвінок, упізнавши Павлушину матір, привітно всміхнулась і помогла роздягтись. Потім шмигнула кудись у двері. І майже в ту ж мить з дверей із їдальні, як гуска, перевалюючись з ноги на ногу, вийшла господиня, Віра Михайлівна. А за нею слідом Павлуша. Зашарівся з радості.

— Ви це просто з вокзалу, мамо?

Мати хотіла вже відповісти, але Віра Михайлівна перепинила її.

— Іще набалакаєтесь. Іди, йди, Павлушо, дообідуй. Мама нікуди не втече. Я вже постережу. Іди.

Хлопець знехотя вийшов з кімнати. А господиня з Докією Петрівною посідали до хлоп'ячого робочого столу, що стояв посеред кімнати. Віра Михайлівна й розмову почала. Не стільки з цікавості, як "для годиться", спиталася, яким це поїздом, та що чути про Макара Івановича, та як там на селі зараз. Докія Петрівна розповідала, але всі думки її вертілися навколо одного — Павлуші. На нього вона й звела-таки, нарешті, мову. Мовляв, що це з Павлушею — худий отакий? Чи він не хворів часом? Віра Михайлівна оживилася:

— Еге ж. Уже й сама думала, до лікаря водила. "Від перевтоми",— сказав. А від чого та перевтома? Занімається не більше, як і раніш. Коли б не менш іще, бо двійки став приносити. Апетит нівроку. А от— сон — поганий. Іноді полягають, підійду,— наслухаю: ті два, чути, сплять. А він і в ліжку ворочається.

— За батьком, мабуть,— зітхнула мати.

— А ви думаєте! Чи легко хлопцеві переживати оце все. Та й взагалі — час такий неспокійний. Це вже втихло трохи. А то ж як на війні було: стрілянина, з гармат же били, як барикади розбивали. Я от сама,— бачили ж мене влітку,— хіба остільки сивини було в волоссі! А то ж така дитина. Ну, а тут іще й з батьком. От і смутиться хлопець.

І певну рацію Віра Михайлівна мала, думаючи так. Хоча й не цілком. Дійсно, пригода з батьком спершу просто приголомшила була Павлушу. І жаль було. Але більше було жаль себе та матір. Тоді ж на різдво як приїхала,— схудла, змарніла за кілька днів. Як це вони й будуть тепер самі жити! І хоч тішила мати, що й старшина Чумак, і отець Ксенофонт обіцяли на його користь покази давати, дуже не вірилось, що з цього щось вийде. Та хоч і не засудять,— пригадував розмову дядька Сави з матір'ю,— однаково із школи то напевне звільнять. Куди він тоді? "Догрався з вогнем!" Єдину надію покладав Сава Петрович на Галагана: зв'язки в нього і в суді, і з інспектором земських шкіл. Аби тільки захотів. Зараз то немає що навіть і натякати йому про це: лютий дуже за свій маєток. Пізніше нехай, як уляжеться трохи. Оце одна надія. "А без руки хоч і випустять; після суду, куди він? Що ти сама, Докіє, на двадцять п'ять карбованців робитимеш? А Павлуша як?"

Оця розмова глибоко врізалась у пам'яті хлопцеві. Ще увічливіший, запобігливіший став з Ґалаґаном. На улиці при зустрічі, хоч би й через улицю з другого тротуару, завжди скидав шапку й розкланювався. І все шукав нагоди, щоб свою відданість йому виявити та й ласки запобігти. А нагоди все не траплялось. Став тоді хлопець в самій уяві своїй вигадувати всякі пригоди й переживати їх, тікаючи од неприємної дійсності в привабні мрії.

І особливо привабна була одна, що наштовхнув на неї випадок.

Якось побачив Павлуша у Лесі Мілоччин альбом. До половини він уже був списаний віршами подруг "на спомин". Павлуша прочитав усе підряд — дурні вірші.

Мила роза, Мила цвет, Мила розовый букет...32 —

і таке подібне.

Попадались й хороші вірші. Один особливо вразив Павлушу. Починався він такими рядками:

Только утро любви хорошо,

Хороши только первые робкие встречи...'

Глянув на підпис — "Н. Михно". (Це старший брат Вови,—чотирикласний. З ним чи не найчастіше Павлуша 1 й зустрічав Мілу.) "Так он воно що!" І не міг уже стриматись, щоб і собі в альбом не вписати щось свого навперебій "суперникові". Довго думав, підбирав усе щось незвичайне, щоб не тільки поряд з Кольчиним, а серед усіх вирізнялося.