XXVII
Усі святки різдвяні й майже цілі м'ясниці Катря пролежала хвора. Отого дня на майдані, до півдня простоявши навколішках на снігу, застудилася тяжко. Уже ввечері була й почула себе недобре, а вночі як схватило: і морозило, і в жар кидало. То на ранок уже й не підвелася. Отак не привелося й Юхима вийти виряджати. Хлопці таки бігали (Артемові навіть було й нагайкою попало — хотів рукавиці батькові та хліба шматок передати.) Розповідали потім вдома. Мати весь час, з дивним хворобливим спокоєм украй змученої жінки, слухала їх, бліда і схудла за дві доби, і так за дві доби постаріла. Потім заплакала без голосу, самими сльозами. Потім ні слова не вимовила, одвернулася до стіни й до самого вечора пролежала так. Отак і заснула була.
Що не день, то гірше ставало Катрі. Все їй то холодно, все просить —"укрийте мене", а то, буває, як надходить вечір, розметає все з себе та так і горить уся в жару, очима сухими дивлячись гаряче в сутінь і посмаглими губами у спразі все шепоче —"пити". Але ще гірш бувало ночами. Увижатися стало. Оце допізна вночі не гасять діти лампу — блимає прикручена на коминку, а вони не сплять, і видко їм: одкриє мати очі й тиха, непорушна лежить, тільки щось шепоче устами. А то враз зведеться на постелі й довго сидить, дивиться на двері. Потім спитає: "Що, і досі не було його?"—"Кого, мамо?"—"Та батька ж". Мовчать діти. А мати вже ніби й забула, що питалася,— і не жде відповіді. Похилиться й сидить отак, тихо хитаючись. Потім ляже, затулить долонями очі і заніміє. Та часом марення оце так тихо не проходило. Бувало, нагло схопиться на постелі й мерщій припаде на полу до вікна. Все їй ніби горить десь. Дзвін учувається. Аж не всидить — до самої шибки припаде лицем, і тіпається, і сміється. Потім до дітей гукне: "Та вибіжіть, гляньте, де воно. Може, вже близько, може, й батько йде". Діти до неї: "Ляжте, мамо, ніде ж не горить". А вона нічого не хоче й слухати — рветься сама піти з хати виглянути.
Але інколи ночами таки й справді горіло десь. Щоправда, зрідка й ненадовго — спалахне та й погасне скоро. Проте все 'дно радості дітям було й од того завжди. І вдень, як трохи полегшає матері, з радістю похваляться і їй. Може-таки, ще й повернеться знову на те. Знову народ повстане, заберуть усе, а в місті — робітники зроблять отак і з тюрми всіх визволять. Прийде й батько тоді —"от би, мамо!" Мати зітхала й тепло, з хворим усміхом на посмаглих устах дивилась на дітей.
Під водохреща саме горіло і в Вітровій Балці: Гмирина клуня та ожереди соломи погоріли. А перед тим ходила чутка по селу, мовби отої ночі не хто ж, як Гмирин Кіндрат, сповістив козаків (Чумака Трохима наймичка розповідала, що саме тої ночі був у них). Ну й, видко, хтось помстився — пустив "червоного півня". Як вибігли вночі хлопці на дзвін та взнали, що горить Гмиря, зразу й вернулись у хату — так йому й треба! Ага, найшла-таки його погибель. Катря аж перехрестилася, як їй сказали про це. І вже до самого ранку потім не спалось нікому. Думалось кожному, що, може, й справді-таки знову на те звернеться. А вранці Катрі навіть полегшало, і вперше за весь час хвороби їсти сама попросила. Повеселішали діти. Аж наче в хаті вікна дужче одтали — повиднішало наче.
Та ненадовго. Того ж дня в обід вернувся Остап із слободи похмурий і засмучений. Розповідав таке: на вулиці Гмиря па людях там так розійшовся, що куди.
— А що ж він? — спитала мати.
— Сміється. Нехай, каже, палять: у мене все застраховане. Ще й краще. Мовляв, все одно тіснувато стає, сам думав по весні клуню перекидати. Ну, а це й місце вже прибране, спасибі їм. Нехай ще палять. А що нахвалки ото шлють, то, каже,— мені й за вухом не свербить: якщо зачепить хтось Кіндрата — півслободи на Сибір запроторю.
Мати зітхнула й журно похитала головою.
— Е, де вже нам тепер виглядати! їхня сила. А як сила, то й право їхнє. О, тепер вони знов ожили. Нічим їх тепер не> дошкулиш.
Артем послухав це мовчки й знов став клепати — рогача Орисі справляв. Доробив своє, потім, уже рогача в кочерги поставивши, якось по-батьковому крекнув і сказав матері:
— Нічого, мамо, не журіться. Прийде колись і на них погибель. Знайдеться такий, що й Сибіру не злякається, а хвоста таки їм вкрутить. А що застраховане все, каже — хай не бреше: а як прийде ось літо та копи в степу? Або як і звезе в скирти вже? Одразу не застрахує. Дошкулити є чим.
Мати аж повернула голову — глянула пильно на Артема, потім на Остапа перевела погляд. І дивно їй: за оцей час, поки хвора лежала (та правду казати — й од самої осені — не придивлялася, все ніколи було, а тепер ба, аж дивно самій),— як вони виросли обидва! І мова в них отака, та й сама вимова. "Ну, чисто тобі дорослі, і край,— подумала мати й зітхнула: — На солонцях і жито вистигає раніш, то отак у біді, в злиднях — діти. Щасти їм! Та дай-бо тільки, щоб не підгоріли, зеленими ще бувши, як жито на солонцях". Потім іще подумала щось і раптом занепокоїлась. Навіть на лікоть звелася й покивала на синів пучкою. А як підійшли до неї, казала:
— Глядіть мені, хлопці, не здумайте чого. Малі ви ще та нерозумні. Сірника не трудно витерти, а що підпалити — щоб не на біду людям, а на добро,— це, діти, трудно знати, малі ви ще. Не здумайте, глядіть. Ростіть та розуму набирайтеся. А час прийде — правду каже Артемко: прийде й на них погибель колись. Зайде тоді й на нашій вулиці свято. Треба тільки вірити, діти, та духом не занепасти, та не дати лихові й зневірі себе зневолити.— Згадала батька. Що от, може, й не випустять з тюрми (та більш того, що не випустять), а може, й на Сибір зашлють. Трудно буде без батька. Та якось буде. А там, може, хоч сивий уже, а таки вернеться і він додому. Хлопці стояли похмурі й мовчки слухали матір.
Інколи, як мати, бувало, засне, діти самі собі обсядуться десь (топити не дуже є чим — холодно в хаті, то найчастіше під комином або на печі) та й почнуть самі собі радитись. А є про що. Ось хоч би й про те саме, що мати ото кажуть: що, коли не випустять батька з тюрми або й на Сибір зашлють, як його й жити тоді. Остап візьме слово. Трудна буде жизнь. У хижі в кошелі, либонь, на дні вже борошна. Змолоти вже треба, а воно й молоти гаразд нічого. Є в засіці мішків зо два ячменю, то на посів же треба (півдесятини лишилось на яре). Чи, мо, їсти, а на насіння десь позичати або на одробіток візьмуть? Орися обізветься: "Ну, як же не їсти! Хіба можна жити, щоб не їсти? І так уже не часто хліб той печуть, черствий усе їдять, щоб менше сходило. Ну, а черствого не спечеш із снігу, треба молоти. А на посів — ще де та весна. Тоді десь і позичити можна буде".— "Воно-то так: позика — не штука, та віддача — мука! — знову Остап заклопочеться.— Що ті дві десятини — хоч і вродить. Коли куди не кинеш, то й хліба треба: і на з'їжу, і на сіль, і ременю купити — геть же чисто за цю зиму обірвемось. Та й податок, і знов же на насіння. Позич, то так уже потім з позики й не вилізеш. Треба інший якийсь викрут шукати". Тоді Артем: "Піду я, мабуть, братця, в кузню робити. За коваля зараз дядько Лаврін, знають, як я роблю,— візьмуть з охотою. Ото й викрут буде такий. Що-не-що, а може, хоч на хліб таки зароблю. Та й будемо жити якось. А там — виростемо, розуму, як кажуть мати, наберемось. Тільки щоб духом не занепасти та біді не піддатися". Знов-таки про батька згадає, що от біда,— на Сибір як зашлють. Замовкнуть і сидять тихо, а в дитячих головах тиснуться не дитячі круті мислі. Деколи отак мовчки розійдуться, але іноді сидять-сидять мовчки в задумі, а далі й знов розбалакаються. Остап усе, бувало, про землю. Невже-таки отак, як було, і далі буде? Невже народ отак,— обпікся раз, та й з голови викине? Не повинно б. Не можна ж жити. Ну, й те сказати: кому вже зараз про це думати та дбати, коли стільки найкращих людей перебито та забрано, та й ті, що лишились,— як приголомшені. "Підожди, очуняють,— зауважить Артем,— а кого випустять, а підросте скільки! Як ось хоч би й у них з одного двору замість одного та два вже. А в Невкипілого ціла юрма, та самі ж хлопці, а в дядька Петра, а в Мухи... Як виростемо, яка ж і сила буде. Та що багато — це одне, а друге — що й учені вже змалку: коли ж на очах отаке перейшло в кожного. Хіба колись в отакі літа хоч би й тому ж батькові, чи Невкипілому, чи й дядькові Петрові отаке в думці було чи хоч снилося. А нам тепер з малих літ наука". Не може Артем стриматися, споважніє одразу і, як півник, настовбурчиться. Потім якось по-дорослому зіпреться ліктем об коліно й схилить задумано голову на руки. І мовчать усі. А в пам'яті, мабуть, у кожного, як на стіні з чарівного ліхтаря малюнки, спливають і проходять, як напливи, спогади останніх дивних і незабутніх днів. І до кожного з них у пам'яті оживають голоси й слова чуті. Наче багато людей з минулого, досвідчених і розумних, провадять перед дітьми по малюнках отих повчальну гуртову бесіду. Сидять, не ворухнуться в задумі, й поволі непомітно серце дитяче, як колос, наливається. І нагло знову, буває, Артем, найнеспокійніший, зітхне, змінить позу, теж по-дорослому руками коліна обхопить і крекне: "А так, мовляв, наука добра; уже тепер маху не дали б! — І далі поважний, якось по-батьковому, крізь зуби чвиркне на черінь і заговорить розважливо:— Хіба ж таки це діло, як і тоді ото дядько Іван Муха — поставили його, щоб стеріг пильно та вчасно звістку подав, а він додому пішов. Та й самі батько отої ночі маху дали: що й знали ж, яке діло важливе, а не доглянули — цілу ніч стерегли по двоє, а й не туди, що вірьовка одв'язана, а на дверях замок. Може, коли б цього не трапилось, на інше вийшло було б".