"Ой, далебі ж, тіточко, пропаду!"—думала Катря сама собі потім і не знала, що робити. Плакала тільки та ждала часу. А його ждати ще цілих два тижні! Навіть ісхудла молодиця, доки діждалась. Час прийшов, але втіхи сердешній не було. Ще день, другий в одчаї прождала, а третього дня встала, заплакала ридма та й не стала більше ждати.
Саме в неділю було це. Люди до церкви вранці... По обіді на вулиці, на ґулях... А Катря боялася і з хати вийти: отак і здавалося їй, що кожен із самого виду все розгадає. І що вже не передумала в хаті на самоті! Тітку Скорячку не десять разів на день ізгадала. Спливали Юхимові слова у пам'яті з отої незабутньої ночі — про злидні, про заробітчан. Думала журно: "Еге ж, напророчив! О, тепер уже напевно з торбами вирядю! Виворожив!" Але дивно: великого гніву Катря на нього не мала. Було, що й кляла в мислі (у вічі відтоді й разу не бачилася), потім одходила і вже себе кляла, а на Юхима — нічого, окрім терпкого жалю в серці. Іноді навіть хотілося побачитися. Хіба їй легко! Оце й позавчора, як приходив уночі, стукав у шибку, гукав одсунути,— сама вже не знає Катря, як і втерпіла.
Дуже хотілося Катрі побачити Юхима й сьогодні,— як ще ніколи, мабуть. Ждала ночі. Але привелося зустрінутися раніш. Увечері вийшла до воріт овечат з отари залучити, а по вулиці чоловіки із сходки йдуть. "Це ж і він, мабуть",— зразу й подумала. Швиденько залучила вівці в хлівець та й знов на ворота.
Отут і зустрілися. Стримані обоє. Але ось щось помітив Юхим, підступив ближче до тину. Придивився в сутінях до Катрі і голосом, що Катря ніколи й не сподівалася в ньому такої теплоти, спитав:
— Ти плакала, Катре?
Мовчала. Пильно дивилася на Юхима якийсь час і тільки потім ледве помітно хитнула головою. Став допитуватися Юхим. Катря довго вагалася, а далі й призналася в усьому.
Як умів, розважав Юхим. Що діло це — житейське. А слава людська — то пусте. І життя не таке вже страшне буде й з двома дітьми. Та й не вік же отак воно буде: таки ж любить її. Хоч би й зараз посватав, коли б не напасть отака. Він змовк і хвилинку стояв хмурно задуманий. Згодом зітхнув.
— А це ще саме й Килині покращало. Щоправда, вставати не встає однаково,— похопився додати.— Так що може-таки недовго вже й сама мучитиметься...
Катря аж руки до грудей притисла. "Боже мій!" За своїм горем досі, мабуть, ні разу й не згадала її. Та чи й згадувала, хіба ж розуміла! Оце вперше жорстокі Юхимові слова наче одкрили їй очі на всю ту жахливу суть і її так само нелюдяного, як оце Юхимове зараз, ставлення до хворої. Хиталась постаттю й казала тихо, немов уголос думала:
— Боже мій! Стоїмо над душею. Ждемо. Як ворони, в очі заглядаємо — чи скоро вже! — І на цьому раптом не втрималась, змучена й так за всі оці дні, затулилась долонями і, не стримуючи плачу, пішла, не оглядаючись, до хати.
...По весні в удови Катрі син народився. "Нівроку, мамин син,— моторний!— казала баба-пупорізка,— бач, кулачками, як той ковалик!" Ну, й звичайно ж, сказала це просто, як приказку, без ніякого натяку. Але Катря вже й насторожилась: невже впізнала баба? Проте зразу ж подумала байдуже: "Ну й що ж, тепер уже нехай, не сховаєш однаково!" І про Килину згадала вже без колишнього жалю, та й то ненадовго. Мерщій до сина всіма почуттями й думками повернулася. Нездужала, то-просила, щоб принесла глянути, а як баба піднесла їй немовля, звелася на лікоть, дивилася на нього й думала:
"Ну, що ж, сину, будемо жити! Прости, що зустрічаю отак — без радості. Але де ж її взяти було — щастя-радості тої? Вже як не шукала сама — не знайшла; молилася богу, щоб напоумив,— мовчить бог; допитувалася в людей, а вони самі небагато знають. Тільки й довідалась, що щастя наше, сину, як і всього бідного люду,— за дванадцятьма замками. Але нібито вже десь потайно кують ковалі — ключі до тих замків підбирають! А чи правда? Будемо жити, сину, що буде",— зітхнула й утомлено одкинулась головою на подушку.
Зітхне молодиця й тепер, пригадавши все те. Зведе голову,— незчулася, як і прядку спинила була й похилилась над нею в задумі. Нову переділку надіне на гребінь та й знов затурчить прядкою. Коли-не-коли Юхим зайде. Катря стримана з ним, і він з нею так само стриманий. Мов нічого того й не було. І говорять мало. Більш — посидить біля колиски мовчазний. Коли не спить мале — побавиться трохи. Кличе рости швидше та в кузню: "Нехай не журиться мати — майстровим будеш".
Мовчить Катря, тільки подумає: "Чи й не щастя!" Та й зразу на Остапка думку зведе. Таки й усміхнеться серцем: аж оцей матір до смерті догодує — хлібороб з діда-прадіда. Хлібороб! "Ой сину, хоч змалку поживи в розкошах: ори своїми "волами" з старих огірків "лани" свої розлогі, бо виростеш — і степи, й воли з плугами вже будуть чужі!.."
Осінь така була мрячна. День і ніч, і на ранок вийде Катря на вгород до куреня по паливо, гляне — як туманом заслало і вигін, і високі верби на греблі, і млини,— крутяться колеса млинові в густому тумані, а здається химерно так: немов великий водяний павук плазує з ставу на греблю, махає лапами і ніяк не вибереться. На тім боці за ставом економії тепер і зовсім не видко,.якісь лише плями, неясні обриси виступають у мряці. А лунко як! Шумить водоспад у яру, та й крізь шум його чути лунко голоси на тім боці. Хтось гейкає, замукав у темряві віл — мабуть, напувати вигнали. Лунко дзвякнуло — тешуть сокири. —Хтось гукнув на когось — го-о! Чогось тільки в кузні не гупає молот. Його ж і найбільше чути завжди, а сьогодні — чому це? А що це їй? Катря аж похмурилась. Швиденько насмикала соломи й понесла у хату.
На роботу сьогодні вона нікуди не йде. Звечора вчинила, а це затопила в печі й стала діжу місити. Діти — Артем ще спав, а Остап і вмився вже, уже й "богу" мати йому проказала — сидів біля вікна з шматком хліба. Він перший і побачив у вікно. Схопився, як опечений, підсмикнув штаненята й боязко подався лавою поза столом і біля скрині сів на лаві тихенько, очима з острахом дивлячись на двері. Оглянулась і Катря до порога, бо чула, як грюкнули сінешні двері. Згодом рипнули хатні — через поріг важко ввалився в хату Юхим-коваль.