До самого ранку нікого не випускали козаки навіть із хати. А як розвиднілось, заметушилися знов по селу, забігали по дворах. Підлетить конем під саме вікно — аж сніг з-під копит поросне в шибки, та й затарабанить нагайкою в шибку.
— До волості. Та мерщій!
Як на неминучу смерть, виряджались селяни до волості. Не піти — як ти не підеш, де дінешся? Все одно знайдуть, іще гірше буде: однаково вб'ють та ще, може, й хату спалять. А діти! Як жаром, сипне в грудях — запече жаль. І судомою здавить, як пальцями, горлянку. Обведе очима, як очумілий, по хаті — на полу, на постелі посхоплювалися, туляться одне до одного наполохані діти. Біля припічка стоїть у розпачі жінка. Розгардіяш у хаті — вчора ж мазала, та не кінчила. Ех, що думалось, що думалось! А воно он що вийшло! Ну, та вже що буде. Підпережеться туго паском чи мотузком, насуне шапку на вуха, зітхне на всі груди та й — до дверей. А жінка тоді в плач і діти. Потім накине жінка щось собі на плечі й вийде слідом за ним з хати.
З усіх боків по вулицях до волості сходиться народ. Наказ був суворий: щоб усі були, а хто не вийде, на місці, мовляв, де зловлять, там, як собаку, й застрелять. Тут уже ворожити нічого. Ішли пригнічені, з німою тугою в очах, згорблені, неначе кожну мить чекав кожен іззаду на себе вдару.
На майдані, навпроти волості, де й учора, збивались у натовп, спідлоба роздивляючись навколо на козаків.
Геть увесь чисто майдан загачений ними. Стоять верхами, стоять самі коні, в сідлах поприв'язувані до конов'язі і так просто пущені, а спішені козаки тут же біля них тупцюються, борюкаються — гріються. Є їх та й є, всякі: є чеченці й стражники вчорашні (дехто навіть упізнав декотрих із них), а багато нових, либонь, оті самі драгуни. І скільки ж їх є! Оце на майдані, а ще, видко, стоять і по дворах де-не-де — у Гмирі ось через дорогу з десяток коней осідланих біля ясел і в Кислиці. А ще ж і по селу мотаються. Біля попових воріт, біля конов'язі теж стоять кілька коней. А в дворі біля ясел невипряжені, тільки попінками накриті дві пари: двоє саней. Одні сани, зелені "козирки", зразу й пізнали вітробалчани, Чумакові Трохимові, старшинині. А то другі — сірими кіньми, не по знаку щось. Видко, отож ними й прибув найбільший пан начальник.
Може, снідали саме, що немає сюди їх. З димаря над поповою хатою вився димок, сивий, легесенький. Не один із селян поглядав на нього з заздрістю. Бо цього ранку отой самий димок з димаря був за найпевнішу ознаку добробуту та тихого спокою. Окрім попа, тільки ще в Гмирі, в Кислиці і ще де-не-де курілись димарі. А то по всій слободі хати стоять, як пустки.
Уже сонце зійшло й підбилося, а з попової хати все ще не виходило начальство. Уже й народ весь, мабуть, зійшовся. На майдані, як на ярмарку,— не протовпитись між людей. Уже й задубів дехто: тупали ногами, хукали в руки, тулились одне до одного, щоб тепліш.
Та ось нарешті показались на ганку в попа. Майдан заворушився, захвилювався й насторожився. Вийшли з хвіртки попової, сюди йдуть. Посередині у вовках ішов стежкою, мабуть, сам старший — погордий і грізний,—— кашкет з кокардою. Обіч нього в добрій синій чумарці та в каракулевій шапці Чумак Трохим,— так і бреде по снігу, аби тільки поруч з паном. Щось запобігливо говорить до нього. З другого боку в сивій шинелі, підтримуючи рукою шаблю, ішов усатий драгунський офіцер. А слідом за ними козаків кілька. Як тільки поминули пожежний сарай, стали підходити до волості, вусатий літній драгун з хрестами на грудях, що саме був на ґанку, раптом випрямивсь і вигукнув на всю горлянку:
— Смір-но!
Козаки, що й на конях і спішені, виструнились і нерухомі, як дерев'яні іграшки, стояли кожен на своєму місці, очі втопивши в начальника. А він помалу піднявся сходами на ґанок, окинув оком майдан і злегка махнув рукою.
— Стояти вільно!— вигукнув знову вусатий драгун. Винесли з волості крісло на ґанок, підставили панові
начальникові. Але він зараз не сів у крісло. Закурив папіросу спершу й про щось говорив з Чумаком та офіцером. Потім виступив, як і становий вчора, на самий край помосту і також пильно глянув суворими очима на натовп. І натовп на цей раз, уже сам із себе, один по одному всі поскидали шапки. Та в грізного пана од цього вираз обличчя нітрохи не змінився. Він також пильно дивився на людей, ніби знав когось в обличчя та шукав оце його в натовпі. І ніби не знаходив. Обличчя щодалі ставало грізніше, ворухнулись сердито вуса. І враз скипів і вигукнув, захлинаючись гнівом:
— Навколішки, мерзото!
Люди, і так задубілі вже, затупцювалися на місці, але робити нічого було — мовчки стали навколішки просто в сніг. Пан начальник тоді сів у крісло й загорнувся в свої вовки. Далі мовив до офіцера:
— Пане ротмістр, можете своє робити.
Офіцер дзенькнув шпорами й гукнув на "ребят"; кілька козаків вибігл© на ґанок, двоє з них забігли до волості й винесли ослона, знесли й поставили на снігу біля ґанку. Потім усі так — шестеро їх — і залишились при ослоні. Офіцер вийняв з рукава папірця. Коли б чи не той самий, що й учора, бо як став знов викликати по ньому, і тепер був перший Цигуля Петро.
Виступив з натовпу Цигуля, тихий, спокійний. Одна рука перев'язана, шапка в другій руці. Тільки-но підійшов до ґанку, зразу йому щось сказав офіцер, і Цигуля мовчки й обережно одною рукою став роздягатись: скинув свиту. "Зовсім!",— наказав офіцер. Цигуля також слухняно скинув з себе піджак, далі сорочку — до голого тіла. Два дебелі козаки підступили до нього і, взявши за руки, підвели й звалили на ослін ниць. Отак і тримали за руки. Один взяв за голову, а ще один сів "верхи" на ноги. Інші два з нагаями стояли напоготові й дивились на свого командира. Стеком ледь ворухнув офіцер, і зразу ж два нагаї, як дві гадюки, звились у повітрі над головою Цигулиною, спиною і далі — мало хто з натовпу бачив, що вже було далі: хто заплющив очі, хто швидко одвів погляд убік. Вже тільки чули, як скрикнув, неначе злякано, під першим ударом Цигуля, а далі вже тільки чули — нагаї липко шльопали по порваному скривавленому тілу та важко стогнав сердега.
Скривавленого, ледве живого, стягли Цигулю після мордування з ослона. Звели на ноги — упав. Тоді двоє козаків підхопили його під руки, один захопив і одяг його, та й поволокли отак як був — голого до пояса (ну порвана ж у шмаття спина в сердеги!)—у волосний двір, видко, в "холодну".