— Живий, братця. Давай хвершала! В лікарню!— закричали в натовпі.
Кіндратенко й Саранчук, і ще підбіг хтось, обережно взяли пораненого на руки.
— В лікарню несіть,— сказав Юхим. А сам мерщій вибіг на східці^ високо звівши руки над головою, гукнув на весь майдан:— Гей, люди, слухайте! Слухайте всі! Не розходься! Щоб усі як один були зараз на греблі. Тягніть що не попало — борони, рала; беріть ломи, сокири. Всі до греблі!— І затим сплигнув із сходів і, взявши з собою Цигулю та ще кількох чоловіків, швидко пішов широкою вулицею, видко, до греблі-таки.
До пізньої ночі кипіла на греблі робота. Боронами та ралами, що настягали з дворів, завалювали греблю з краю в край. Ще й мало того — парили над вогнищами лозу й прикручували борони до верб. Потім хтось зміркував іще краще,— бо лозу, мовляв, і поперерубувати легко та й розтягти борони, а то щоб і зубами не вгризли. І робили вже потім так: заливали сніг водою, доки ставав наче густий кисіль, тоді просто викладали борони зуб'ями догори та й в отой кисіль втоптували їх. А вже мороз своє зробить — до ранку як цементом ухватить. Чорта з два розтягнуть!
В один бік од греблі глибокий яр — туди трудно було не те що кіньми, а й пішому пробратися: робити там було нічого. Але другий бік — став широкий і замерз. (Ранком же сьогодні навіть худобу переводили.) Тут мороки було чимало! Спершу були спробували сокирами рубати широку ополонку уздовж усього ставу, од млина до самого маєтку, а воно виходило — забарна дуже робота. Тоді знов-таки хтось доміркувався, винайшов спосіб: бралися цілим гуртом міцно за руки (щоб часом не втопився котрий) і, як оті діти "бабу гнуть", топтались на льоду й провалювали. З цього боку, з півдня, заслона була вже добра. Лишилося ще тільки в маєтку берег загородити; працювали й там зараз: горіло огнище, і видко — поблизу нього моталися люди, і чути — дзвякали сокири, а час од часу з шумом і тріском падали зрубані дерева. На Новоселівці, вище парку, на вулиці, що з села вела в шелюги та на Піски, теж чути було метушню і так само од лук на обох вулицях. З усіх боків робили вітробалчани загороду. Щоб звідки не поткнулися, та й напоролися щоб. Он як і в Озерах: укріпилися добре та й держаться. Двічі навертались, а нічого не вдіють. Покрутяться та з тим і поїдуть собі. А в Озерах ще й місцевість куди гірша для оборони, як оце тут: рівнина ж яка там, ні яру, ні ставу. Нехай лишень сюди спробують. Гех, мат-тері їх чорт! Тут їм і жаба циці дасть!
Дружно гупають довбні та ломи, цюкають сокири, й лунають притишені трудові крики: "Ра-зом! ра-зом!" Гу-ух! — аж стогне на ставу лід. Аж горить все в руках. Далебі, тяжко й пізнати вітробалчанам один одного. То були собі — з кожного така вже маруда та розгадько, усе щоб хтось та "нехай", та "може, воно якось". А це враз як одмінилися. Козацький набіг сьогоднішній, отже, не минув без користі. Щоправда, спершу приголомшив був і навіть призвів до переполоху, але, як це буває завжди з людиною, що, трохи оговтавшись, нагло збагне всю небезпеку й трудноту становища і той єдиний, який уже не є, вихід, що тільки й лишився їй,— стає раптом
рішучою,— отак зараз і вітробалчани. До того ж відданість товаришів сьогодні, ба навіть героїзм Мухи Івана на дзвіниці та Невкипілого з шворнем, на серця, завжди не байдужі до героїчних вчинків, уплинули неабияк. Згадували про них і за роботою, згадували щиро із тихим смутком, із палким захопленням ними та палючою ненавистю до козаків. Аж навіть кожен сам себе через це (ніби Муха та Невкипілий відвагою своєю,.одкрили їм очі на них) почували й кращими, й дужчими та відважнішими, гідними, як і вони, сміливо, без страху глянути небезпеці в вічі а чи й самій смерті. А зрештою й самий несподіваний від'їзд козаків із села ще збільшив у вітробалчан свідомість власної сили та гідності. Адже це вже з усього тепер видно, що побоялись козаки лишатись на ночівлю в слободі. Видати, хоч і вояки, отаку силищу народу побачивши, та й трохи того... Сказано, живий чоловік вмирати не хоче, жити хоче. Ну, та й щастя їхнє, що втекли. Тепер, уже вслід їм міркуючи, вітробалчани були майже певні, що коли б тільки вони були залишилися — вночі темно, а народ осмілів, геть-чисто всіх би вирізали. Ну, а це поживуть іще. Може, завтра вдень по видному та й знову спробують. Нехай спробують! На цей раз уже не заскочать у слободу, як учора: галопом. Кріпи, братця!
Проте були й такі, що трохи огиналися та лінувалися. Робити робили, а без охоти і навіть в інших охоту намагались одбити. Мовляв, робимо оце, а воно, може, й не треба. Може, їх уже зовсім чорти занесли звідціль. Мо', й забігли тільки, щоб своїх вихопити. Бо чого б таки справді вони не захватали нікого з собою? Хоменко ж навіть і не тікав, а не забрали. От і виходить на те, що, може, їм уже не до того. Якщо справді в місті та й по інших містах робітники перемогли, то вже в них думка не та, а хоч самим голови не загубити та на свої краї прошмигнути. А ми, мовляв, отут з боронами морочимось. Були такі. Та на них гиркали з усіх боків і навертали-таки до роботи. Ворожили, мовляв, і так доволі — "може та може", а воно, бач, що вийшло. Ні, вже дурних немає. Піддай, братця! І хоч, мабуть, у кожного десь глибоко в серці тліла, як іскра в попелі, малесенька надія на те ж саме, за що лаяли отих розхляб,— що от, може, поїхали та й не вернуться більш, але це не заважало їхній роботі. Не вернуться, минеться так — що й кращого! А те, що ніч попрацюємо, виходить, дарма — не біда, ще краще, коли б дарма. І от нічого, що мороки буде розбирати потім оці загороди. Аби все гаразд — з піснями вийде народ розбирати. Але зараз не про те думати. Думай про те, що за ніч треба обгородитись, і край. Одна щоб була думка! І, справді, робили, як уже тільки могли, щиро й дружно.
Опівночі, коли коваль з Цигулею пішли в обхід по слободі оглянути, що вже зроблено, майже повсюди роботу вже кінчили. По всіх вулицях уже вимостили боронами всі лисини між кучугурами, а зараз тільки підправляли: десь, може, водою прилити, десь застелити соломою та легенько снігом притрусити.
Одне слово — діло зробили. Вертаючись з обходу назад до волості, коваль задоволено сопів носом і час од часу бадьоро покректував. "Ніби на добре йдеться. І народ сьогодні, ти глянь: просто залюбуватися, як підмінив хто. З таким народом не пропасти! Далебі!" Цигуля ішов поруч мовчки і тільки зрідка такав на ковалеву мову. Був дуже замислений чи, може, й стурбований. Юхим це помітив нарешті та й став допитуватись: