— Тягніть його,— кинув Цигуля й швиденько подався до школи.
Але од школи сам побачив ген-ген у кінці вулиці — пізнав Юхима з Мухою. Одійшов від тину насеред улиці й підніс догори руку. Доки побачив, що помітили його, тоді махнув рукою, а сам, не дожидаючись їх, зайшов у школу.
Тихо в коридорі. Просто у вічі впало — понад стіною од зеленої діжки з водою й до самого вікна, на низеньких вішалках — багато дитячої одежі: свитки, кожушки, материні кофти. Кислий дух брудної, старої дитячої одежі, житніх окрайців та кислої капусти в пісних пирогах ударив у ніс. І вмить зринуло в пам'яті, наче давній-предавній напівзабутий сон, його дитинство й розгорнулось зимовими сонячними шкільними ранками. Отут же, в оцій школі... За дверима в класі тихий шерех.
Цигуля прислухався з усмішкою — який воно урок?— не розібрати гаразд, чи задачу рішають? Раптом у тиші грудний голос Докії Петрівни роздільно слово по слову й виразно: "Крестьянин — торжествуя — на дровнях — обновляет путь". "Диктант!"— усміхнувся Цигуля. У класі дитячі голоси хором проказали за вчителькою, і стихло знову, тільки шерех у класі. І раптом Цигулі так яскраво стало в уяві — на партах повно дітвори, і його близнята серед них — Тарас та Марійка. Посхилялися всі над зошитами, у кожного в пучці, замазаній в чорнило, цупко ручка — виводить старанно кожну літеру. Потім одкинеться, голову на плече схилить і дивиться, і радий, і не налюбується. А за вікном зимовий сонячний ранок. Над хатами з димарів дим стовпами, по дорозі по білому в іскрах свіжому снігу трухичуть конячки в рожнатих санях, їдуть батьки, може, в ліс по дрова.
Тихий, замріяний усміх не сходив у Цигулі з уст. Стояв у коридорі і все чомусь не рухався з місця, наче боявся схлюпнути щось, що йому наточилося з серця повні груди.
За дверима в учителевій кімнаті заторготів стілець і почулась розмова. Цигуля кинувся і пригадав одразу, чого він отут. Згадав тривогу на селі. Але дивно — сам у собі не відчув зараз найменшої тривоги. Якийсь дивний спокій пройняв його всього, і в грудях повно терпкої радості. І, мабуть,— чогось подумалось отак,— хоч би оце вели й на розстріл,— однаково був би спокійний отакий і радість терпку доніс би аж до місця, хіба разом із кров'ю виточилася б із ран. Аби тільки знав, що недаремно це, аби...— щоб отако ж лунав лагідний голос учительки, а на партах, як рій, дітвора з радісно одкритими очима. А за вікном щоб сонячний ранок. І щоб прийшли додому, а в хаті, новій, ясній та просторій,— добробут і тепла батьківська ласка. Як під сонцем квіти, отак росли щоб. А й підростаючи, в першій тривожній дитячій задумі та щоб не марилися їм — биті дороги, й валки заробітчанські у безвість, і злидні, і голод, і поневіряння. А своя щоб співала нива дорідним колоссям, дзвеніли коси та серпи уже на вільній, на своїй роботі.
Цигуля ступив і спинився біля вчителевих дверей. Скинув шапку й обтрусив сніг з неї, далі статечно долонею пригладив чуба, втер вуса й постукав у двері.
XIX
Коли Гармаш з Мухою Іваном зайшли до кімнати, Цигуля вже закінчував свою розповідь про останні події на селі. Окрім Григора Супруна, в кімнаті були ще двоє "чужих". А втім, одного Юхим добре знав, навіть доводився кумом йому, Данило Корж із Пісок. Юхим подумав, що, певно, і копі з саньми біля ґанку школи — їхні: привезли Супруна.
Вітаючись з Юхимом, Григор затримав його руку в своїй і, примруживши око, спитав:
— Що, Юхиме Платоновичу, невже мій секрет погано допомагає вам? Це я про дух.
— Ні, нівроку,— усміхнувся Гармаш,— просто із сну вибився.
— Ну, це не страшне, відоспимось.— І далі, звертаючися до всіх, сказав уже серйозно:— Да, козаки у Князівці є. Це правда. Проте мої вісті трохи точніші за ваші і, мабуть, не такі прикрі: козаків у Князівці — кіт наплакав. Ешелон драгунів мимо поїхав. На Князівці тільки постояли до ранку: машиніста не доглянули, а він і втік, то й мусили пішим походом. Але чеченців є з сотня та поліції скількись там. Це як іще в Пісках був сьогодні вранці та й удалось поговорити з Князівкою (своя людина там на телефонній станції). Ну, ото звідтіля й вісті. Перед світом в'їхали в село з шляху — видко, просто з міста за один перехід,— ніхто не знав І "ного світлість" пожалувала власною персоною: з Ґалаґаном удвох, навіть в одних санях. (Дуже повчально, між іншим: земський ліберал, "щирий українець".) Маєтки в обох не зовсім прибрані після селянських одвідин, то просто до волості й приїхали. І туди ж, як тільки прибули, так зразу й загадали селянам на сходку. А село оточили з усіх боків козаками, ще й по хатах пустили, як хортів,— зганяти народ Уже схотілись люди до волості. Іще про це передали з центральної, та й ні слова більш. Скільки не викликали — видко, приставлено варту до апарата.
— Ну, та далі — це вже відома історія,— востаннє затягся димом Григор й нервово кинув цигарку.— Поперериваються, а вже догодять їм пси. Може, й сьогодні вже буде й честь князівську відновлено, і крамолу з коренем вирвано, і лад заведено. Ну, а що вже селянські спини витерплять, то аби здужали. І все через оте наше прокляте "нехай" та "може, якось минеться".
За князівців несміливо заступився Макар Іванович.
— Ти, Григоре, на князівців нападаєш: і такі вони, й он які. Ну, а що вони мали чинити? Оце б і в Вітрову Балку до пас в'їхала сотня, ну, що б ми їм зробили?
Григор похмурнів і якийсь час помовчав, задумано дивлячись на товариша, напевне, в задумі й не бачачи його. Нагло, як завіса, впала задума з очей, стали ясні й гострі очі, як двоє лез. І сказав гостро, мов висікаючи по слову:
— Найперше, що зробити треба,— це не пустити, щоб вони в село в'їхали. Ну, а коли б уже трапилась отака халепа.
то тоді — треба не пустити, щоб вони з села виїхали. Зрозумів отепер?
— Трудно, Григоре,— зітхнув Макар Іванович і похилився головою.
— Іншого виходу нема,— одрубав Григор.
Якийсь час усі в кімнаті сиділи мовчки. Макар Іванович стиснуті руки пропустив між коліна і сам низько схилився й затих.
— Та, зрештою, не так уже це й трудно, як здається. Колись, може, ще й місяць чи й тиждень тому, це було і справді не тільки трудно, а просто безглуздя. Але ж тепер, коли по всій країні, од Петербурга та Москви через усю Росію аж до Польщі, Кавказу й Сибіру, котиться хвиля за хвилею повстання, коли старий лад тріщить по всіх швах, тепер огинатися, отак, як князівці, віддати себе на поталу,— гірш за безглуздя, зрада загальній справі!