— А я от і читатиму "Кобзаря". Схочу — хоч і завтра. У мого дядька є.
— У Дорошенка?— підвела голову Слава і пильно подивилася на хлопця. Потім знизала плечима й ніби сама до себе:—Може, і є. А тільки... навіщо б він йому? Чи, може, ти думаєш, що він за бідних стоїть? Якраз! Він — за багатих!
— Звідки ти знаєш?
— А Леся, вона ж у нашому класі. Думаєш, ніколи не розповідає, хто в них буває, про що вони говорять? Знаю!
Павлуша мовчав, нічого не придумав відповісти.
— Ну, а твій браг, Григор, за кого стоїть?— спитав раптом.
— За бідних!— Потім, помовчавши, додала:— Хіба ж чесна людина може стояти за багатих?!
— Так дядя мій нечесний, виходить? Ти це хотіла сказати?— скипів Павлуша і, навіть не давши їй відповісти, додав як міг ущипливо:— А все-таки в тюрмі ні разу не сидів дядя мій. А от твій брат...
— Ну й що ж!— спокійно сказала дівчина.— А мій брат сидів. Думаєш, уразив мене. Дурень ти! Хіба ж у тюрмі тільки злодії та розбійники сидять?
— А хто ж іще?
— Політичні,— відповіла дівчина.
— Політичні? А хто ж це такі?
— Не знаєш?— Слава знизала плечима.— То що з тобою й балакати!— і одвернулась до Соні та решти хлопців.— Ну, давайте далі. Чия тепер черга загадувати?
— Е, ні, стривай. Так не годиться!— сказав хтось басом за спиною в неї. Озирнулась: дядя Федь Бондаренко і з ним чоловік у свиті.— Чого ж ти не поясниш йому, раз ти знаєш, а він не знає?!
— Не думайте, дядю Федю, що він такий дурний, як прикидається!— сказала Слава і звернулась до чоловіка в свиті:— Здрастуйте, дядю! А я вас знаю. Ви з Вітрової Балки. Гармаш. Я у вас колись і в хаті була; не в хаті, а на призьбі сиділа. А ви саме вечеряли...
— Вірно,— посміхнувся Юхим.
— Ні, ти, Славко, баки нам не забивай. Ой, лисичка-се-стричка!!— рукою обняв за плечі, пригорнув до себе. Спитав півголосом, чи Гриша дома.
І так само півголосом відповіла дівчина, що дома. Потім звільнилась з-під його руки, поправила бантик на голові і знову до Гармаша:
— Дядю, а ваш Артемко ходить уже до школи?
— Артемко? Та він уже в Третьому класі це буде.
— Я знаю. Я не про те. Зараз чи ходить він уже? Чи з отарою вже розщитався?
— Ні, до покрови, строк.
— Ой, як же це прикро! Це ж він скільки вже пропустив!
— Що зробиш! Найнявся — продався. Ну, та нічого, наздожене. Він у мене такий!— І раптом впізнав у гурті хлопців Павла.— А ти— он який! Насилу впізнав: при гербі, при срібних ґудзиках!
— З дому мені нічого не передавали?— спитав Павло.
— Ні. Та я не хвалився, що їду.
— Ну, грайтеся собі,— сказав Бондаренко.
Коли вже одійшли від дітвори, Юхим мовив роздумливо:
— Он як воно, Федоре, в житті. Які люди — різні! Коли ось навіть діти... Хто ми для неї! На призьбі один раз посиділа. А той, лобуряка, хоч би "здрастуй" сказав!.. Хоч би що-небудь спитав про Артемка! Як-не-як одну ж грудь ссали.
XV
Потім, гуляючи з хлопцями на набережній, Павлуша тільки й думав, що про ту неприємну пригоду в дворі. Був насуплений, лютий і зосереджений. Навіть як запропонував Корній піти до дубів — кавуни їсти, відмовився, зрадівши нагоді залишитися самому. Ходив по набережній і все міркував собі.
Цього ж вечора й хотів був зайти до дядька Сави. Хоч і4незручно вдруге за день, та коли ж нетерплячка отака.
Але здумав, що за обідом говорили про збори сьогодні увечері, на яких і Саві Петровичу треба бути (про українську книгарню тут, у місті, справу вирішувати). Облишив до за-втрього. І другого дня справді зразу ж після обіду, і за книжку не сідаючи, подався до Дорошенків.
Як і першого разу, Сава Петрович зустрів небожа привітно. І так само, як учора, був у піднесеному настрої. Працював у майстерні над великою картиною (іще перед Києвом розпочав. А це треба кінчати).
— Ну, Павлушо... Ех, жаль, що малий — випили б разом.— Налив собі з пляшки, що стояла на кругленькому столику побіч, склянку пива.— Справа, Павлушо, така, що годилося б!— Вишів сам. Потім, приступаючи знову до роботи, пояснив хлопцеві:— Незабаром на люди вийдемо,— буде-таки книгарня! Уже домовився: на комісію картини будуть брати. Оце й цю підганяю швидше. Тепер діла підуть веселіш.
Павлуша захоплений дививсь на картину. Хоч іще не закінчена, а розібрати можна:
На околиці села крайня хата, вітряки на вигоні. В'їздять вершники на (>;іских конях, в червоне, зелене повдягані, з списами в руках. А їх зустрічають жінки, старі, діти. І теж поприбирані: у картатих плахтах, дівчата її пінках.
— Це козаки з походу вертаються,— пояснив Сава Петрович.— А їх ото зустрічають, як і подобає — звитяжців. Може, турка, ляха повоювали.— Трохи помовчав працюючи. І раптом спитав у хлопця:— Ну, що, як воно, Павлушо, виходить у мене? Хоч трохи за серце торкає?
За відповідь Саві був уже самий вигляд Павлушин. Але вій до цього ще й додав:
— Дуже гарно, дядю!
— От і добре. Так же й треба, щоб гарно.— І далі говорив, наче сам собі міркуючи:— На найвиднішому місці повісимо в книгарні. Просто дверей. Люди заходитимуть, молодь...— Затим відступив од мольберта на крок, примружив око на полотно й довго придивлявсь. Потім знову став малювати, стиха наспівуючи:
Грай же, Петре, на бандурі, Сумно так сидіти, Що діялось на Вкраїні І чиї ми діти...19
Павлуша зразу ж, за якоюсь невловимою для себе асоціацією,'згадав раптом пригоду оту вчорашню. Трохи помовчав і звернувся до дядька. Мовляв, а знаєте, чого я прийшов?— "Скажеш!" Павлуша спитав, чи немає "Кобзаря". На дядькове запитання — нащо йому "Кобзар", став розповідати про оту пригоду в дворі.
Спершу Дорошенко слухав досить байдуже, не одрива-ючись од роботи, зрідка весело докидаючи в Павлушину мову якесь слово чи запитання. Але щодалі — все повільніше ходив його пензель по полотну, частіш одривався Сава Петрович од картини та уважніше прислухався до розповіді. Кілька разів чортихнувсь навіть. І нарешті, коли вже скінчив Павлуша розповідати, він зовсім поклав палітру на табуретку, випив ще пива. Потім брьохнувся в м'яке шкіряне крісло, пірнувши в ньому по плечі, й сердито закурив.
— Да, дівчисько, судячи з твоєї розповіді, досить-таки капосне,— після паузи озвався Дорошенко.— Хоча що з неї питати. Хіба це вона своїм розумом дійшла! Від брата все.