до стовбура.
— Артем?! — очам своїм не вірячи, тихо проказала вчителька.— Але ж я півгодини тому говорила з тобою.
— Докіє Петрівно,— схвильовано видихнув хлопець,— я вам все розкажу. Чисту правду!
— Ти кинув у вікно яблуко?
— Ні, не в вікно. То я промахнувся.
— Як це — промахнувся?
— Я хотів дядька Гмирю спужати, щоб не підслухав. Гмиря з ціпком кинувся до хлопця. Але Докія Петрівна,
схопившись за ціпок, сказала докірливо, майже суворо:
— Як вам не сором. На дитину з палицею кидатись!
— Оце — дитина? Ах ти ж негідник! Босяк!
— Кажу вам: не смійте!
— Теж мені, учителі! Тільки дітей розбещуєте, босяків і і них робите! Ну, нічого, я до самого інспектора доб'юсь! — І сердито лаючись, Гмиря пішов.
Докія Петрівна взяла Артема за руку і підвела до вікна, на світло. Іще не цілком вірила йому. Пильно вдивлялася обличчя хлопця.
— Та ні,— сказав Макар Іванович,— на брехню щось не схоже. Видно, так і було.
— Але як це ти,— обізвався з-за спини учителя батько,— як ти опинився тут? Та ще на яблуні? Чого мовчиш?
Артем розповів усе, як було, про розмову за вечерею з Остапом та Орисею. Коли він вимовив слово "вічний студент", Григор засміявся:
— А хто ж це мене так охрестив? Часом не ви, Докіє Петрівно?
— Щось не пригадую,— знітилась вчителька.
— Ні, таки говорили, тьотю,— сказала дівчина.— Пригадуєте, я навіть була образилась трохи?
— Ну, от і дурненька! — сказав Григор.— Чого ж тут ображатись? — Потім звернувся до хлопця: — Так тобі захотілось, значить, подивитись на таке дивовисько, на вічного студента? Думав, мабуть, борода сива по коліна, як у Чор-номора ?
Артем осмілів уже:
— Ні, дядю, для мене не це головне — борода чи не борода у вас.
— А що ж для тебе головне?
— Щоб усього вас побачити. Я ж ніколи ще не бачив отаких.
— Яких "таких"?
— Ну, котрі — за народ. І більше в тюрмі сидять, аніж на волі ходять. І все-таки не відступаються! Через те їх і звуть вічними.
— О, та ти цікавий хлопчина! — усміхнувся Григор.— А підійди-но ближче. Дай руку... Міцна! Це ваш, Юхиме Платоновичу? А втім, нема потреби й питати: схожий.— Не випускаючи Артемової руки, Григор ласкаво дивився хлопцеві в сірі очі. Потім сказав, після паузи: — Дуже радий, Артемку, що познайомився з тобою. Це ти сьогодні на Великому шляху командував у баталії?
— А то ж хто! — обізвалась Докія Петрівна.
— Висловлюю тобі моє щире співчуття, що не зовсім удалось вам.
— Іще вдасться,— сказав Артем.— Ми з хлопцями вже інший план...— і зразу ж замовк, скоса глянувши на Павла.
— Іди лиш, Артеме, спати. Не добудишся тебе взавтра. Теж мені баталіст!
— Прощайте!— сказав Артем до всіх, але дивився тільки на Григора Наумовича. А далі повернувсь і зірвався з місця — тільки зашелестіло у соняшниках на шкільному городі.
Уже світало, коли Юхим вернувся з школи додому. В клуні на возі Артем під свитою. "Чого це він в хату спати не пішов?" Але зразу ж і догадався. Тихенько став роздягатись та перед тим, як лягти (з досвіду вже знав — щось хлопець придумав), уважно придивився. Так і є! Обережно відчепив гачок свити від петлі Артемової сорочки. Хлопець не прокинувся. "Баталіст!" — усміхнувся ласкаво. Потім ліг рядом на бік, лицем до синаі.
XII
Осінь тиха снувала по степу бабине літо, плела з гайвороння на ріллях густі сітки й закидала їх у повітря — виловлювала останні сонячні дні. Проте вітробалчани не дуже хапались з оранкою та сівбою. Уже на економічеських парах сходила озимина, де-не-де й на селянських землях — на багатирських клинах — зеленіли смуги; орали на зяб. Але бідняцькі осьмини та опруги лежали перелогами. Своя нива кожного цікавила мало — лежала несіяна, неорана. Улітку в робітний гарячий час вщухло було. А це з осені знову стали носитися чутки про нарізку. Ждали з дня на день. Щоранку біля волості селяни аж товпляться за новинами: може, з повіту щось є, може, в газеті вчитель щось вичитає. Та з повіту нічого не було, а в газеті хоч новин і було досить, але про землю ні слова. То вже самі, як уміли, втамовували свою мужичу спрагу. Розходились од волості юрбами. До роботи мало хто брався, хіба в кого у дворі стояв стіжок недоби-тий — домолочував ціпом. А більш — никали по селу, сиділи купами попідтинню. Повз них вулиця — річка чуток, а вони як з кручі перехилялися над нею, пригорщами черпали й жадібно пили.
Але Цигуля та коваль були тверді, як цілина, в селянській гущі. В них не вгрузали ніякі чутки. Худий, тихоголосий Цигуля, бувало, хіба всміхнеться лагідно та й рукою махне, мовляв: пусте, балачки! Потім почне терпляче доводити, через що селянам на це не сподіватись: Коваль,— той не дуже любив говорити. Бувало, слухає-слухає отак у гурті про різні небилиці, а далі й плюне з лайкою: "Невтриноси! На блюді їм земельку подадуть! Чорта пухлого — як самим своїми кліщами не взяти!" І хитне головою на Цигулю — слухайте, мовляв, що он розумна голова каже.
Селяни Цигулю слухали. Здавалося, вірили в усе, що він говорив, і погоджувались, і підтакували. Та це, поки чули мого голос. А замовк — той, той вихопиться з гурту, і вже знову заграє громада, як запущена дріжджами опара.
Найбільше каламутив Муха Іван. Після синового арешту вже, здавалося, мав би зневіритись та й замовкнути, але з ним цього не сталося. Він схуд, зсохся — ще ніби менший став, та від того, що віра лишилася та ж,— іще виразніш виступала з усієї його постаті. А як на людях кричав, набухала вузлуватими жилами на чолі й на худій шиї. Одне він тільки знав: не треба, не треба піддаватися "на оцю вудочку" (це про Цигулю та про коваля). Силою тут нічого не вдіяти. За бунт он що буває! (Натяк на свого Гараська та на Нев-кипілого.) Треба тихо сидіти та й ждати. Більш уже ждали, а тут з дня на день, може, завтра...
— Братця! — розпинав він свої непомірно великі руки й кумедно розмахував ними в себе над головою.— Наша земля буде! Ніде не дінеться, наша!
Селянам був до серця Мушин крик. Завжди, бувало, уже і вночі, розходячись по домівках, та й ще гукне навмисне хтось: "То як, значить, Мухо?" — а Мусі й недовго. Охрип уже за день, а свого ще докаже. У темній ночі вже й не видко його, а самий голос,— мов жалібно чайка кигикне. Так і по хатах розходились з останнім у вухах Мушиним голосом (а вже ніби й не Мушиним — таємничим і віщим). Так і засинали у пам'яті з ним. І від того бачили ночами каламутні сни.