Мати

Сторінка 13 з 82

Головко Андрій

,— Та перекажіть своїм батькам — сидять, як бабаки, в своїй балці,— нехай хоч жнив не просплять, щоб князь часом не обморочив їх, щоб з хлібом були ж. Отоді заживемо: наш цукор, а ваша щоб паляниця. Кумедія! Повеселішали й мужики.

— Ге-ге! От бісові діти — ти ба!

— Ні, ти скажи, час настав: захотів мужик чаю, та ще її унакладку, та ще й з паляницею!

Сміх,

— І таки ж одчаяки: забастовку видумали, та ще й з кіллям. Це іменно, як Невкипілий каже.

— Де Прокіп? От би йому...

Але Прокіп — де не посіють, там і вродиться. І теж повеселілий. Через голови мужиків своїм крутим басом:

— А що, не я казав? Так ви ж і вуха позатикали. А бачите в людей. О, ці не дадуть собі в кашу наплювати, не те, що ми, справді, як бабаки.

Гуде од гомону вулиця, як улик. А тут іще й дід з отарою. Замекали вівці, заляскали байбарами підпасичі, розлучаючи по дворах. Народ підступав до тинів. Потім і отара вже пройшла, спав пил на вулиці, а селяни все попід тинами, побіля воріт купами стояли, і гомін довго не затихав. Сказати — святий вечір, але то б же на греблі гармошка та бубон і не вгавали б, і по' всім селі піснями мов перекликалася б молодь з усіх кутків. А це ж — тільки гомін. Тільки гомін. І од цього всі вулиці наче налиті тривогою. От ніби на сполох повибігали оце з хат уночі, а воно десь далеко пожежа,— тільки заграва палахкотить на крайнебі, далеко бігти, але й по хатах не розходяться. І стоять ото юрбами, дивляться, як тухне чи розгоряється заграва. А воно й справді: за лісом, за Дніпром спалахували наче зірниці. Так і вгадували. Та поволі далеко й глухо стало чувати неначе стогін глухий. Ні, не зірниці,— надходила гроза.

Уранці в село прибрьохали по грязюці обмоклі, з попідкачуваними холошами ще заробітчани. Малося ще вночі, та в степу захопила гроза, то й мусили в копицях ночувати. Ци-гулі не було з ними. Свіжих новин ніяких не принесли: те, що й Муха,— гомонять, базікають всячину, хто їде, хто повертається, але що воно буде, що діється — до ума не добрати.

Мужики не вдовольнилися. Чули вже про це. А якби таки менш гав ловили та більше між людьми терлися, щось би таки добрали до ума. Стали Цигулі ще виглядати. Але увесь день Цигулі не було.

Уже пізно ввечері вернувся-таки й він — мало хто бачив, тільки ті, що мололи в млині. Удвох ішов з кимсь. На греблі той другий постояв, а Цигуля в кузню забіг. Недовго щось і був там, зразу й вернувся, і коваль аж до греблі провів його. Ще постояли у вербах. Потім пішов коваль у кузню собі, а Цигуля з отим другим пройшли греблю і понад яром — не пішли по вулиці, хоч додому Цигулі зразу од церкви у вуличку, а чомусь понад яром та городами.

VI

Тієї ж ночі у коваля в хаті зібрались. Повна хата людей, накурено дуже, як у тумані, виступали постаті мужичі на лавах попід стінами, і біля припічка, і біля порога, уважно прислухаючись до голосу од столу. Біля скрині на лаві сидів Юхим. На ослоні з людьми — Цигуля, не старий іще, лагідний і сумний на вигляд чоловік. Кінець столу сидів Марко Хрін, і правду казав Муха — сухий та чорний увесь. Оце говорить, то лише очі та зуби блищать.

Катря сиділа на полу в дітей на постелі, дивилася на Марка і в який уже раз подумала: "То оце такі шахти". І згадувалось мимоволі, як не раз Юхим, бувало, при ній про Артема каже весело: "Аж оце мій син коваль буде. А такому — чи й на заробітки піде, легше на завод чи на шахту попасти". І вона ж разом із батьком раділа за сина. Чи ж вона тоді знала!.. "Нема, немає для вас долі, діти мої, та ніде в світі!" І поникла головою мати, рукою під щоку взялась, а другу впустила, на сина рука впала, на Артемка. І раптом аж кинулась мати. Прихилилась обличчям низько над його головою.

Вії Артемові тіпнулись, але не одкрив їх. Мати довго дивилась мовчки на дитяче лице, немов надивлялася. Вкрила ряденцем і погладила рукою, а врешті не втерпіла-таки:

— Артемку, ти спиш?— спитала пошепки, хоч знала, що не спить він, а позвала це, щоб глянув, щоб хоч тепер надивитися. Хлопець кліпнув очима:

— Ні, не сплю. Я слухаю.

Тоді мати аж навіть з тривогою:

— Спи, спи, сину. Це ще не для тебе! Спи!

Та Артем пильно дивився, не зводячи очей з материного обличчя. Щось неначе побачив на ньому вперше і щось наче хотів сказати — й не вимовив. Мовчки прихилив голову до плеча собі, до материної руки щокою і заплющив очі. Мати одхилилась, але руки від сина не прийняла. Так і сиділа, низько голову схиливши. Чула голос Марків од столу% але не розчувала слів за німим своїм стогоном в серці: то в серці ріс-виростав син менший в нестерпній муці...

Підвела голову Катря. В хаті, як і раніш, мовчки сиділи мужики і слухали. Кінець столу — Марко, і все говорив. Тепер голос його чула Катря виразніш. Розповідав про життя на шахтах, про забастовку. І було Катрі — в оцю піч уперш під Маркові слова розгорнувся степ широкий в уяві,— не дике поле, а заводська, шахтарська Донеччина — такий світ новий і не бачений звіку. Як укопана, стоїть жінка на обніжку поля, не рушить уперед здивована й розгублена. А врешті ступила крок, ще зупинилась, потім тихо й бережно пішла, розглядаючись,— новим і ніколи не баченим краєм.

...Шахти, заводи... По рейках в усі боки снують поїзди, вантажені вугіллям, рудою, і куди оком не кинь — шахти, заводи. Ген і на обрії в небо димлять заводські комини, і далі — лиш, як туман, дим. А на шахтах, на заводах — як мурашня, люди. Зашмаровані, тільки зуби та очі й блищать, змучені в надлюдській праці по цехах, у надрах під землею. По гудках, як з пекла, посунуть з-за брам до селища, виснажені, слоняючись від утоми,— вгамувати голод будь-чим, впасти на нари і — до гудків.

— Оце таке життя робітниче. Та невже ж так і довіку вже жити?— голос Марків зазвучав скаргою і обірвавсь. І мовчали в хаті мужики. А Катря тільки прихилилася знову до Артемка: розкрилось хлоп'я, то вкрила ряденцем ізнов і долонею шорсткою ніжно погладила по голові. Марко заговорив далі, а Катря, не одхиляючись од сина, заслухалась і бачила знов.

...Той же край шахтарський, але — не впізнати краю. Стоять заводи та шахти німі (бунтує робітництво). По селищах, як мурашник розритий, стривожені, в чеканні. Тижні, місяці, може. А з блискучих міст, з палаців хазяйських все одні вісті: "Хай пухнуть з голоду". Тижні, місяці, може, стоять заводи. Завмер край. Тільки селища — як розритий мурашник. А одної ночі загули гудки тривожно та грізно. На обрії палахкотіла заграва на якійсь копальні...