— Навіщо ви смієтеся з мене?
— Їй-богу, не сміюся. Скажи тільки, де Джанетто,— і годинник твій!
Фортунато недовірливо всміхнувся; його очі так і вп'ялися в очі ад'ютантові: чи можна вірити його словам?
— Нехай із мене здеруть еполети, якщо ти не одержиш годинника! — вигукнув Гамба.— Хай ось мої солдати будуть свідками!
Говорячи так, він ближче й ближче підносив годинника до Фортунато, майже торкаючись ним блідої щоки хлопця.
На обличчі Фортунато виразно відбивалося те, що спалахнуло в його душі: боротьба між палким бажанням заволодіти годинником і обов'язком гостинності. Груди його важко здіймалися; здавалось, він от-от задихнеться. А годинник погойдувався перед ним, крутився, часом торкаючись кінчика носа.
Нарешті хлопець нерішуче потягся до годинника, пальці торкнулися його, і годинник ліг на долоню Фортунато, дарма що Гамба ще не випустив з рук ланцюжка...
Блакитний циферблат... Кришка начищена до яскравого блиску... вогнем горить проти сонця...
Спокуса була надто велика.
Фортунато підняв руку і показав великим пальцем через плече на копицю сіна, до якої притулився. Гамба одразу зрозумів його. Він відпустив кінець ланцюжка — і Фортунато відчув себе володарем годинника. Він схопився зі спритністю лані й відбіг на десять кроків од копиці, яку вольтижери почали ту ж мить трусити.
Сіно заворушилося, і з нього виліз скривавлений чоловік з кинджалом у руці. Та коли він спробував звестися на ноги, рана, що запеклася кров'ю, не дала йому цього зробити. Він упав. Гамба накинувся на нього й вихопив кинджал. Його відразу ж міцно зв'язали по руках і ногах, незважаючи на опір.
Лежачи на землі, перев'язаний, мов оберемок хмизу, Джанетто повернув голову до Фортунато, який підступився до нього.
— Син!..— мовив він скорше зневажливо, ніж гнівно.
Хлопець кинув Джанетто срібну монету, яку одержав
від нього, почуваючи, що вже не має на неї права,— але той і не глянув на гроші.
— Дорогий Гамбо,— спокійно мовив він до ад'ютанта,— я не можу йти. Вам доведеться нести мене до міста.
— Таж ти щойно біг прудкіше за дику козу! — відказав жорстокий переможець.— Але не турбуйся: нарешті ти потрапив мені до рук, і я такий радий із цього, що ладен тебе нести на власній спині цілу милю, не почуваючи втоми. А втім, приятелю, ми зробимо для тебе ноші з гілок і твого плаща, а на фермі Кремпоні знайдемо коней.
— Гаразд,— сказав бранець,— натрусіть тільки трохи соломи на ноші, щоб мені було зручніше лежати.
Поки вольтижери поралися — хто лаштуючи ноші з каштанових гілок, хто перев'язуючи Джанетто,— з-за повороту стежки, що вела в макі, зненацька вигулькнули Матео Фальконе та його дружина. Жінка йшла поволі, зігнувшись під тягарем здоровезного мішка з каштанами, а чоловік поважно крокував поруч легкома, тримаючи в одній руці рушницю, а другу заклавши за спину,— адже мужчині не випадало нести будь-яку іншу ношу, крім зброї.
Вгледівши солдатів, Матео насамперед подумав: вони прийшли, щоб його заарештувати. Чому він так подумав? Хіба в нього були якісь непорозуміння з законом? Ні. Він був, як то кажуть, доброчинним громадянином, його всі поважали. Та водночас він був і корсиканцем та горянином — а хто ж із корсиканців-горян не пригадає, не знайде в своєму минулому якого-небудь грішка: рушничного пострілу, удару кинджалом чи ще якоїсь дрібнички?..
Сумління Матео було чистіше, ніж у будь-кого, бо ось уже десять років, як він не цілився із своєї рушниці в людину; проте він був насторожі й вирішив стійко захищатися, коли в цьому виникне потреба.
— Жінко,— сказав він Джузеппі,— поклади-но мішок і будь напоготові.
Джузеппа послухалась — поклала мішок на землю. Матео дав їй рушницю, яку ніс за спиною і яка йому тільки заважала б. Другу рушницю він зарядив і почав повільно наближатися до свого дому, тримаючись ближче до дерев обабіч дороги, ладен при найменшій ворожій дії заховатись за найтовщий стовбур. Звідти він міг би стріляти, маючи надійне прикриття.
Джузеппа йшла слідом за чоловіком, несучи запасну рушницю й патронташ. Обов'язок доброї дружини — під час бою заряджати рушницю для свого чоловіка.
Ад'ютантові стало трохи моторошно, коли він побачив, що Матео неквапом підходить до них з рушницею напоготові, тримаючи палець на спусковому гачку.
"А що,— промайнуло в голові у Гамби,— як Джанетто — рідня або приятель Матео? І Матео захоче його захистити?.. Тоді двоє з нас, напевно, дістануть кулі з його рушниць. А якщо він прицілиться в мене, хоч я йому й рідня?.."
Та, опанувавши себе й подолавши розгубленість, Гамба вирішив піти назустріч Матео і, як родичеві й приятелю, розповісти йому про все, що тут сталося. Проте ті кілька десятків кроків, що відділяли його від Матео, здалися страшенно довгими.
— Здоров був, друзяко! — закричав він.— Як ся маєш? Це я, Гамба, твій родич.
Матео, не кажучи ні слова у відповідь, спинився. Поки Гамба говорив, він неквапливо піднімав цівку рушниці так, щоб у той момент, коли ад'ютант підійде до нього, цівка була спрямована в небо.
— Добрий день, брате[6],— повторив Гамба, простягаючи руку.— Давненько ми з тобою не бачилися.
— День добрий, брате.
— Я заскочив до вас мимохідь, щоб привітати тебе й сестрицю Пеппу. Сьогодні нам довелося чимало попоходити, та ми не нарікаємо на втому — адже захопили непогану здобич. Щойно оце застукали Джанетто Санп'єро.
— Як добре! — вигукнула Джузеппа.— На тому тижні він украв у нас дійну козу.
Ці слова потішили Гамбу.
— Бідолаха! — озвався Матео.— Він був голодний.
— Цей негідник захищався, як лев,— вів далі Гамба.— Він убив мого солдата, ще й поранив капрала Шардона. А втім, це не велика біда: адже Шардон — француз... А потім він так добре заховався, що й сам чорт не знайшов би його. Якби не мій племінничок Фортунато, я ніколи б його не знайшов.
— Фортунато! — вигукнув Матео.
— Фортунато! — повторила Джузеппа.
— Авжеж! Джанетто заховався он у тій копиці сіна, але мій племінничок викрив його. Я неодмінно розповім про це його дядькові капралу, і той надішле добрий подарунок. А я згадаю і його, і твоє ім'я в донесенні панові заступнику прокурора.
— Сто чортів! — ледве чутно мовив Матео.