Сполотніла фройляйн затрясла головою. Вона втратила мову. Це канарові припало до душі. Він вдоволено кивнув головою і продовжував:
Оскільки ми дійшли повної згоди — у справі поводження зі мною.— я хочу на подяку вам заспівати одну пісню, яку склав колись особисто для вас!
І канар Маріо Ланца заспівав без зайвих слів:
Не марно славиться мій рід —
Беру я всяку ноту!
Тому шануйте всі як слід
Важку мою роботу!
А ні — то горлечко моє
Мовчатиме, Амаліє!
Мій голос варт смачних харчів,
І співу ймення варте!
Повага за чудовий спів
Належить, а не жарти!
А ні — то горлечко моє
Мовчатиме, Амаліє!
Професор Розкам кашлянув і вимкнув машину. Пташка замовкла; фройляйн Мельштойбль теж мовчала; Мартін зніяковіло переступав з ноги на ногу.
На щастя, в цю хвилину, коли всі почувалися незручно, у двері постукали, і до кімнати увійшов художник Берінгер. На руках він тримав кішку Аглаю.
Художник відразу звернувся до фройляйн Мельштойбль із запитанням:
— Ну, як машина — небезпечного нічого нема?
Питання повернуло стареньку до свідомості, і вона защебетала солодким голосом:
— Навдивовижу чудова машина, пане Берінгер! Безневинна, цілком безневинна!
Після цього вона схопила клітку з канаром і вислизнула в коридор. Можна було почути, як вона сказала, причиняючи за собою двері:
Ви були вкрай нетактовні, Маріо Ланца! Ваше щастя, що я не мстива!
— З ким вона там розмовляє? — запитав художник.
— З канаром,— відповів Мартін.
Мовчки взяв він із рук художника кішку Аглаю і обережно поклав її на столик перед машиною. Кішка щось муркотіла про себе.
Так само мовчки ввімкнув професор Розкам машину, і та почала тихо перекладати кіщине муркотіння.
— Хотілося б мені знати, заради чого тягають мене по незатишних чужих кімнатах і кладуть на столи, які тхнуть канарками. Я не звикла до таких грубощів. Звичайно художник був дуже добре вихований. Я дозволяю йому забезпечувати мене їжею і теплом, але більшого я йому ніколи не дозволяла. Зараз пан Берінгер зайшов надто далеко.
Раптом вона замовкла, і її мерехтливі очі ковзнули по обличчях присутніх: напевне, вона помітила, що її зрозуміли.
Пан Берінгер, художник, засміявся і вигукнув:
— Ну, чи не чарівна кішка? Вона дозволяє мені забезпечувати її їжею й теплом! Як це великодушно з її боку! Ха-ха-ха!
Вислухавши це, кішка знову замуркотіла, і машина відразу почала перекладати.
Аглая сказала:
— Що я великодушна, пане Берінгер, я знаю сама! При такому безладді, як у вас, будь-який собака давно втік би! Та мені це не заважає. Меню ваших обідів мене теж мало турбує. Обіди, правду кажучи, не дуже смачні, але миритися можна. Хотілося б тільки більше печінки. Телячої печінки. Та це між іншим. Значно важливіше те, що тепер за допомогою цієї машини я можу сповістити вам одну річ, а саме: на ваших картинах забагато червоної фарби! Ви накладаєте її на полотно надто грубими мазками! Червоною фарбою слід користуватися обережніше і економніше, мій дорогий господарю, набагато економніше!
Художник зморщив носа і звів догори брови. Мартін хотів був перемкнути машину на переклад людської мови, щоб художник звернувся до кішки, але Аглая випередила Мартіна. Вона сказала:
— Я розумію людську мову. Відповідайте просто так, без машини.
— Гаразд,— сказав художник.— Тоді я вам відповім! Чому я так часто вживаю червону фарбу? Червоний колір, як вам відомо,— це колір життя...
Та його промову урвали чиїсь лункі кроки. За дверима хтось спускався сходами.
— Це різник Румкоп із своєю вівчаркою,— озвався професор Розкам.
Потім він звернувся до кішки Аглаї і художника Берінгера і запропонував їм відкласти на якийсь час дискусію про червону фарбу. Адже зараз має бути візит пана Румкопа з собакою, а у всьому необхідно врешті-решт дотримуватися методу.
— Добре,— сказав художник.— Тоді ми прийдемо завтра о цій порі.
Кішка відразу ж занявчала, а машина переклала:
— Завтра на цей час у мене призначено зустріч на сусідньому дахові. Може, нам пощастить зібратися тут позавтра? Наприклад, близько третьої години ночі.
— Мене влаштовує,— погодився художник.
—Тоді візьміть собі ключі від моєї квартири,— сказав професор Розкам,— бо ми в цей час спимо.
— Як поводитися з машиною, я вам поясню завтра,— додав Мартін.
Тут відчинилися двері, і до кімнати вступив Аякс — німецька вівчарка — із своїм господарем на повідку.
Аглая байдуже пройшла повз собаку до виходу. Обоє напрочуд добре знали одне одного і вважали за сміховинне сваритися на втіху людям.
Ну, маестро Берінгер,— гукнув різник,— що вам розповіла ця чудо-машина?
Художник спершу зміряв очима собаку, потім різника і промовив:
— Приготуйтеся до дечого, пане Румкоп!
І, вийшовши слідом за кішкою, він тихо причинив за собою двері.
Різник здивувався.
— До чого це я мушу приготуватися? — запитав він.
— Мабуть, до того, що ви почуєте від собаки,— сказав Мартін.
— Наша машина може перекласти собачий гавкіт на благородні звуки людської мови,— пояснив різникові професор Розкам.
Румкоп засунув два пальці за комір сорочки й промимрив:
— Так, так.
Поміркувавши трохи, він нарешті заявив:
— Ну, гаразд! Давайте почнемо, щоб швидше закінчити. Де стати собаці?
— На цей стіл, будь ласка!
— Гаразд! — Різник поклав свою волохату руку на стіл і наказав: — Аяксе, гои!
Пес стрибнув на стіл. Там він ліг, нашорошивши вуха і уважно дивлячись на Румкопа.
— Тепер ваша черга! — звернувся різник до професора.
Мартін випередив свого дядька. Він увімкнув машину і сказав собаці:
— Ну, розкажи нам що-небудь!
Пес тільки байдуже глянув на Мартіна. Залишаючись німим, він не зводив очей з господаря.
Тоді до розмови приєднався професор Розкам. Він сказав у людський мікрофон:
— Аяксе, вислухай-но мене. Якщо ти хочеш сповістити хазяїна про якісь свої прохання чи побажання, то можеш це зараз зробити!
Машина переклала ці слова на собачу мову, і Румкоп ствердно кивнув головою.
Тільки тепер Аякс зреагував на професорові слова, які переклала машина.
Він ще дужче нашорошив вуха, прислухався, подивився ще раз на різника і загавкав.
Мартін знову перемкнув машину. Початок собачого речення пропав. Але зміст його всі зрозуміли.
Собака сказав: