Пан Вівторакус почав роздивлятися машину для здійснення бажань. Вона стояла готова до вжитку, бо лампочка горіла.
— Вони, мабуть, у небезпеці. Може, вскочили десь у халепу й не знають, як їм вернутися додому, — розмірковував він уголос. — Чи не загадати мені в такому разі бажання, щоб порятувати їх? Авжеж, так я й зроблю. Адже я позавчора бачив, як ця машинка працює. Найліпше буде забажати, щоб
вони опинилися під дверима будинку. А то пані Моркван щось запримітить. Врешті-решт, вона ж побачила — в кімнаті нікого немає. — Він поставив важіль на "увімкнено" й сказав: — Я хочу, щоб мій приятель Пляшкер зі своїм Суботиком цієї ж
хвилини стояли під дверима цього будинку!
Саме тоді в курені з пальмового листя пан Пляшкер нахилився до Суботика й прошепотів:
— Отак. А тепер зникаймо звідси чимшвидше! Поки вони нас не врятували на своєму кораблі. Я хочу, щоб ми зараз опинилися дома, в моїй кімнаті!
— Ну й ну! — тільки й вимовив пан Вівторакус, коли негайно по тому обидва постали в кімнаті поруч нього. — Я ж загадав машині, щоб ви стояли перед бу... — Та подальші слова застряли йому в горлянці, бо пан Пляшкер із Суботиком раптом
знов десь ділися.
— Чого це ми стоїмо під дверима будинку, як я забажав, щоб ми стояли в кімнаті?.. — Та не встиг пан Пляшкер доказати останнього слова, як вони вже знову стояли в кімнаті. — Перед будинком! — скінчив своє речення пан Вівторакус.
Та не встиг пан Пляшкер щось йому відповісти, як вони з Суботиком знов опинилися під дверима надворі.
— Та що ж це діється? — вигукнув він. — Чого це ми?..
Але вони вже стояли біля пана Вівторакуса в кімнаті.
— Блакитне світло! — злякано вигукнув Суботик і вказав на машину. Там поволі яснішав слабенький блакитний промінець. — Блакитне світло! Тримайтеся, бо...
Та вони вже були надворі.
— Що ти хотів сказати? — скрикнув пан Пляшкер.
Але не встиг Суботик відповісти, як вони вже стояли в кімнаті.
— Тримайте! Тримайте нас! — закричав Суботик до пана Вівторакуса. Та пан Вівторакус не встиг ще й поворухнутися, а вже пан Пляшкер із Суботиком зникли з кімнати.
Коли ж обидва, вкотре вже, з'явилися в кімнаті, пан Вівторакус ухопив пана Пляшкера за руку, а Суботик щосили вчепився за пана Пляшкера.
— Вимкніть машину! Швидше, швидше! — вигукнув Суботик.
Пан Вівторакус вільною рукою дотягся до перемикача й перевів його на "вимкнено". Суботик збуджено показував на блакитну лампочку у верхній частині машини, що блимала тепер дедалі швидше.
— Запізно! Блакитне світло! — вигукнув він у розпачі. — Тепер двоє протилежних змістом бажань змагаються між собою. Тому подужає або машина, або я. Для слабшого це закінчиться по
гано, страх погано.
— Та чому ж? Що таке сталося? — вигукнув пан Пляшкер.
Тепер, коли машину було вимкнено, вони з Суботиком стояли в кімнаті, вже ні за що не тримаючись.
— Двоє бажань водночас, — мляво промурмотів Суботик. — Двоє цілком протилежних бажань. Неможливо перебувати водночас надворі і в кімнаті... Я мушу сісти, мені дуже зле.
Пан Пляшкер страшенно стривожився.
— Господи Боже! — пробелькотів він, узяв Суботика на руки й дуже обережно посадив у крісло. — Може, потрібні ліки? Чим я можу тобі допомогти?
— Холодний компрес на лоба... — простогнав Суботик. — Мені страшенно жарко!
— У нього, певне, висока температура! — скрикнув пан Пляшкер. — Він увесь горить!
— Машина також уся гаряча, як вогонь! — вигукнув пан Вівторакус і показав на машину для здійснення бажань.
Декотрі дротинки в ній розжеврілися, лампочки спалахували сліпучим світлом і перегорали, зсередини здіймався чорний дим.
— Та покинь ти ту дурну машину! — вигукнув пан Пляшкер. Йому тепер було не до машини, тепер для нього існував лише Суботик. — Принеси сюди якусь вогку шматину! Чи ти не бачиш, що Суботик занедужав?
— Вогку шматину? Авжеж, зараз принесу! — збуджено вигукнув пан Вівторакус і за мить уже подав панові Пляшкеру мокру ганчірку.
Коли той приклав її Суботикові до лоба, ганчірка запарувала. І тієї ж миті машина засичала, в ній щось клацнуло, блакитне світло ще раз блимнуло й погасло.
— Переміг я! Машина перегоріла! — промимрив Суботик, полегшено зітхнув і... зомлів.
— Він знепритомнів! Що нам робити? — заволав пан Пляшкер. — Треба мерщій викликати лікаря!
Він дуже дбайливо взяв Суботика на руки, підняв його з крісла й поклав на ліжко.
Пан Вівторакус був іншої думки.
— Чи не краще відвезти його моєю машиною до лікарні? Авжеж, краще! — сказав він.
Обидва чоловіки нерішуче стояли біля ліжка, дивлячись на Суботика. Той поворухнувся й щось пробелькотів собі під ніс.
— Він опритомнів! Він заговорив! — сказав з полегкістю пан Пляшкер, нахилився над Суботиком і спитав: — Як ти почуваєшся? Болить щось? Може, викликати лікаря? Чи краще посадити тебе в авто й завезти до лікарні?
Суботик у відповідь щось прошепотів.
— Здається, найгірше позаду: він знову вигадує дурненькі жарти, — сказав пан Пляшкер панові Вівторакусу.
— Які жарти? Що він сказав? — не зрозумів пан Вівторакус.
— Сказав: "Краще посадіть в автомобіль лікарню і завезіть кудись лікаря". Що ж нам оце робити?
Суботик підвів голову.
— Нічого не робити, — сказав він, цього разу вже набагато голосніше, так що почув і пан Вівторакус. — Машина поламалась, а я страшенно втомився. Мушу довго відсипатися, оце й усе. Добраніч! — Він повернувся на бік і враз заснув.
Пан Пляшкер схилився над ним.
— Дихає глибоко й рівномірно, — тихо повідомив він панові Вівторакусу. — Здається, лікар йому справді не потрібен. Нехай спить.
Вони посідали біля столу і, дивлячись на сонного Суботика, пошепки перемовлялися.
— Чи ти зрозумів, що, власне, сталося? — запитав пан Пляшкер. — Суботик щось казав про двоє бажань. Але ж я загадував машині одне-єдине.
— А, то й ти також загадував? — прошепотів пан Вівторакус. — Та як же ти міг загадувати без машини для здійснення бажань?
Пан Пляшкер зачудовано втупився в нього.
— Що означає твоє "також"? Чи ти, може, порався тут коло моєї машини для здійснення бажань? — запитав він. — Загадував їй якісь бажання?
— Чи я загадував бажання? Авжеж, загадував. Я забажав, щоб ви з Суботиком опинилися під дверима будинку.