Природжений інстинктивний жах перед дикими тваринами охопив мене. Я стиснув кулаки і втупився в очі, що світилися в темряві. Страшно було навіть поворухнутися. Мені спала на думку абсолютна безпечність, серед якої жило тогочасне людство. А тоді я пригадав їхній незрозумілий страх перед темрявою. Трохи отямившись, я ступив крок наперед і заговорив. Голос мій, зізнаюся, був досить хрипкий і помітно тремтів. Моя простягнена рука доторкнулася до чогось м’якого, і зараз же блискучі очі відскочили набік, і щось біле прошмигнуло повз мене. Страшенно переляканий, я все ж таки наважився обернутись і побачив маленьке мавпоподібне створіння з якось дивно нахиленою вниз головою. Швидко перебігши освітленим простором, воно наштовхнулося на гранітну брилу, відсахнулось і вмить заховалось у чорній сутіні за іншою купою каміння.
Я, звичайно, не міг розгледіти його як слід, але знаю, що було воно тьмяно-білого кольору, мало дивні великі сірувато-червоні очі, а на голові й спині росло в нього біле, як льон, волосся. Істота ця промчала так швидко, що я не встиг навіть помітити, рачкувала вона чи бігла, дуже низько опустивши руки. Хвилину повагавшись, я пішов за нею до другої купи каміння. Там я нічого не знайшов, але, проблукавши якийсь час у глибокій темряві, натрапив на один із тих круглих, подібних до колодязя отворів, про які я вже говорив; цей отвір був наполовину прикритий поваленим стовпом. "Чи не могло це створіння зникнути в колодязі?" — раптом майнуло мені в голові. Запаливши сірника й глянувши всередину, я побачив маленьке біле створіння, яке, не зводячи з мене блискучих очей, швидко втікало вглиб. Я ввесь аж здригнувся; воно було дуже схоже на людину-павука. Створіння це спускалося по стіні, де була ціла низка металевих виступів, що, очевидно, правили за драбину. Догоряючи, сірник обпік мені пальці. Я впустив його, і, коли запалив новий, маленьке чудовисько вже зникло.
Не знаю, чи довго так я просидів, вдивляючись углиб колодязя. В усякому разі, я не міг тоді повірити, що то була людська істота, але поволі правда поставала переді мною дедалі виразніше. Люди на цей час розділилися на два абсолютно різні види: гарненькі діти Горішнього Світу не були єдині наші нащадки, ці біляві нічні потвори — також спадкоємці минулих поколінь.
Згадавши про башти, про мерехтіння повітря над ними, про свою теорію підземної вентиляції, я почав здогадуватись про справжнє їх призначення. Але яку ж тоді роль у моїй врівноваженій схемі життя людства відіграє цей лемур? І яке його ставлення до безтурботності цих прекрасних мешканців Горішнього Світу? І що криється там, у глибині цього отвору? Я сів біля колодязя й почав переконувати себе, що мені, в усякому разі, небезпека не загрожує, і якщо я хочу розв’язати цю незрозумілу загадку, то я мушу спуститися вниз. А проте я страшно боявся навіть зрушити з місця. Поки я отак міркував, повз мене із світла в затінок пробігли двоє гарненьких наземних людей, що наче гралися у кохання. Чоловік гнався за жінкою й обсипав її квітами.
Побачивши, що я стою біля колодязя і, спираючись на повалений стовп, зазираю всередину, вони дуже стурбувалися. Помічати ці отвори, очевидно, вважалося в них ознакою поганого тону, бо, коли я показав на колодязь і спробував їхньою мовою запитати про нього, люди ці зніяковіли ще більше й одвернулися. Проте мої сірники їх зацікавили, і я спалив кілька штук, щоб забавити їх. Тоді я знову спитав про колодязь, але знову не дістав відповіді й вирішив облишити їх та звернутися до Віни — може, вона скаже щось. Думки мої щодо нового світу зовсім змінилися: всі мої теорії виявилися неспроможними і поступалися місцем для інших. Тепер у мене був ключ до розгадки значення колодязів та вентиляційних башт і до розкриття таємниці білих привидів. Не кажу вже про бронзові панелі під Сфінксом і про свою Машину Часу. Поволі, ще досить невиразно ставали зрозумілішими економічні проблеми, які спершу здалися мені такими незбагненними.
Ось який я зробив висновок. Ясно, що цей другий вид людей жив під землею. Три обставини свідчили, що ті створіння мешкають там, звикли до нового становища і лише зрідка виходять на поверхню землі. По-перше, білясте забарвлення їхнього тіла, властиве більшості тварин, що живуть у темряві (як, наприклад, рибам із кентуккійських печер). По-друге, великі очі, здатні відбивати світло,— звичайна прикмета нічних тварин, наприклад кішки чи сови. І нарешті явний страх перед сонцем, їхня вайлувата, непевна хода, їхня звичка опускати голови, коли на них падає світло. Все це — ознаки надзвичайної чутливості сітківки їхніх очей.
Земля під моїми ногами, мабуть, порита була тунелями, в яких жили представники Нової Раси. Вентиляційні башти й колодязі, порозкидувані скрізь, крім берегів річки, свідчили, як широко розгалужуються їхні ходи. Хіба ж не природно було припустити, що в цьому штучному Підземному Світі і створювали всі ті вигоди, якими розкошувала наземна раса? Думка була така правдоподібна, що я вже більше не сумнівався і почав розмірковувати, як же сталося це розмежування єдиної раси. Ви, може, з недовірою поставитеся до моєї теорії, але я сам незабаром переконався, що вона близька до істини.
Мені здавалось, я принаймні цілком виразно бачив, що соціальна різниця між капіталістами й робітниками з плином часу збільшувалася. Тут і лежить ключ до розв’язання всієї проблеми. Вам це, певно, здасться смішним, навіть неймовірним, але на цей шлях ми стали вже за наших часів. І тепер уже дається взнаки тенденція використовувати для потреб цивілізації підземні простори, що не вимагають особливих прикрас. Маємо, наприклад, лондонський метрополітен, люди будують нові підземні електричні залізниці, попід землею прокладають шосейні шляхи, відкривають ресторани та майстерні, і кількість їх невпинно зростає. Очевидно, думав я, ця тенденція усе посилювалася, аж доки промисловість остаточно втратила право перебувати під сонячним світлом. Щодалі вона все більше занурювалась у землю, там будували величезні фабрики та заводи, доки… Та й тепер, хіба який-небудь робітник в Іст-Енді не живе в умовах, що фактично не дають йому змоги використовувати всі вигоди земної поверхні?