У нових умовах цілковитого добробуту і забезпеченості ота невтомна енергія, що становить сьогодні нашу силу, обернулася на кволість. Вже й у наш час деякі риси вдачі, колись конче потрібні людині, щоб вижити, стали заважати тому, хто їх має. Мужність і войовничість, наприклад, не тільки не допомагають, а навіть шкодять цивілізованій людині. У державі, де матеріальний добробут забезпечено, надмірна сила, чи то фізична, чи то розумова, була б ні до чого. Я дійшов висновку, що протягом незліченної кількості років люди не знали ні війн, ні проявів насильства, ні хижих тварин, ні спустошливих пошестей, які викликають потребу поновити сили; не знали люди й роботи. За таких умов ті, кого ми звемо кволими, пристосовані для життя так само, як і дужі. Кволим навіть житиметься легше, бо сильні організми страждатимуть од надлишку енергії, якої не буде куди застосувати. Вишукана краса будівель, що їх я бачив, була, безсумнівно, останнім виявом непотрібної вже енергії людства перед тим, як у його житті запанувала цілковита гармонія. Остання перемога, що започаткувала остаточний великий мир. Така неминуча доля всякої енергії за умов повної забезпеченості. Спершу вона виявляє себе в мистецтві та еротиці, а тоді приходять байдужість та занепад.
Ці мистецькі пориви також мусять зрештою завмерти, і вони вже майже зникли в тому Часі, в який я потрапив. Прикрашати себе квітами, танцювати та співати під сонцем — ось і все, що лишилося від потягу до прекрасного. Але й це врешті-решт мусило змінитися повною бездіяльністю. Всі наші почуття і здібності набувають гостроти тільки на точилі праці й необхідності, і треба ж такому статися, щоб це точило нарешті зламалося.
Стоячи на вершині пагорка і вдивляючись у морок, який западав усе глибше, я подумав, що цим простим поясненням розв’язав світову проблему, розгадав до кінця секрет цього чарівного маленького народу. Можливо, винайдені ним засоби для обмеження народжуваності виявилися занадто вдалими, і населення не тільки перестало зростати, а навіть почало зменшуватись кількісно. Тоді було б зрозуміло, чому в них стільки занедбаних та зруйнованих будинків. Пояснення це було дуже просте й дуже правдоподібне,— як і більшість хибних теорій.
VII. Разюча несподіванка
Поки я розмірковував над цим, занадто вже довершеним тріумфом людини, на північному сході, заллятому сріблястим світлом, зійшов круглий жовтий місяць уповні. Ясні маленькі постаті внизу припинили метушню. Повз мене безгучно пролетіла сова. Я здригнувся від нічного холоду й вирішив спуститися та знайти місце, де міг би переночувати.
Шукаючи очима вже знайомий будинок, я перебіг поглядом по статуї Білого Сфінкса на бронзовому п’єдесталі. Чим вище сходив місяць, тим краще вона вирізнялася. Поряд із нею я бачив тополю, трохи далі — буйні зарості рододендрона, чорні в блідому світлі місяця, і невеличку галявину. Я пильніше придивився до неї, і раптом у мені прокинулась страшна підозра.
Ні, це не та галявинка,— упевнено сказав я собі.
Але це була та сама галявинка, бо лежала вона якраз перед обличчям Сфінкса, яке було неначе поїдене віспою. Можете собі уявити, що я відчув, коли остаточно пересвідчився в цьому? Моя Машина Часу зникла!
Наче удар батогом по обличчю, мене обпекла думка про те, що я ніколи не повернуся до своєї доби і безпорадний залишуся в цьому дивному новому світі. Думка ця викликала в мене відчуття чисто фізичного болю. Здавалося, що мене стиснули за горло й душать. За хвилину, охоплений жахом, я величезними стрибками уже мчав униз. Один раз я спіткнувся, полетів шкереберть і подряпав собі обличчя. Не гаючи часу на те, щоб спинити кров, я схопився на ноги й знову побіг, а тепла цівочка струмувала в мене по щоках і підборіддю. Біжучи, я раз у раз заспокоював себе: "Вони трохи відсунули її, поставили в кущі, щоб вона не заважала їм ходити по дорозі",— і мчав щодуху. Одночасно з певністю, яка іноді з’являється разом із надмірним переляком, я знав, що надії мої безпідставні і що Машини своєї я не знайду. Мені забивало дух. Думаю, що всю віддаль між вершиною пагорка й галявиною, тобто близько двох миль, я промчав за десять хвилин. А я ж не такий уже й молодий. Дорогою я вголос кляв себе за свою нерозважливість, що так покинув Машину, і через це задихався ще більше. Та крики мої лишалися без відповіді. Жодна жива істота не показалася в місячному світлі.
Прибігши на галявину, я побачив, що найгірші мої побоювання справдилися. Ніде не видно було ані сліду Машини. Коли я опинився перед темними кущами, мене обсипало морозом. Я наче навіжений оббіг круг галявини, сподіваючись побачити свою Машину в якому-небудь закутку, а тоді раптом спинився й ухопив себе за голову. Наді мною в ясному світлі місяця височів білий блискучий Сфінкс на бронзовому п’єдесталі. Його обличчя, ніби посічене віспою, неначе сміялося з мого розпачу.
Можна було б тішити себе гадкою, що ці маленькі люди заховали мою Машину в якесь безпечніше місце, якби занадто добре я не знав їхньої фізичної і розумової млявості. Це могло означати тільки одне: тут існувала якась невідома сила, що вкрала мій апарат. Я був певний, що він не міг пересунутись у Часі, якщо лише в якійсь іншій добі не було створено такої самої Машини. Конструкція важелів — згодом я покажу вам їх — унеможливлювала користування Машиною, коли ручки було знято. Виходить, вона могла пересунутися тільки в просторі. Тоді де ж вона може бути?
Якийсь час я був неначе справді божевільний. Пригадую, я шалено бігав між кущами довкола Сфінкса й сполохав якусь білу тварину, схожу на маленьку лань. Пригадую також, як пізніше — вночі — бив кулаками по кущах, доки не подряпав у кров усі руки. Нарешті, схлипнувши, я в нестямі почвалав до великої кам’яної будівлі. Простора зала була темна, мовчазна й безлюдна. Я послизнувся на вибоїстій підлозі, упав на один з малахітових столів і мало не скрутив собі в’язи. Тоді я запалив сірника й пішов уздовж запорошених завісок, про які вам казав раніше.
За першою залою була друга, не меншого розміру. Підлогу її вкривали подушки, і на них спало десятків зо два тих маленьких людей. Гадаю, що друга моя поява, коли я наче виринув із тихого мороку, вигукуючи якісь безладні слова й несучи запаленого сірника, мусила була здивувати їх. Адже в їхній час уже зовсім забули про існування сірників.