Настя. Ти тепер не дочка моя! Нема тепер в мене дочки Марусі... (Одходить далеко од Марусі). Ой дочко моя! Марусе моя! Нащо я тебе двічі навіки втратила!.. Тепер я вже знаю, що втратила навіки свою Марусю. Тепер я вже без надії тужу за нею, як за мертвою. (Тихо голосить). Дочко моя, голубко моя! Чи ж я рано не вставала, чи ж я тебе не доглядала? Чи я ж тебе не любила, чи я тебе не жалувала, що ти мене навіки покидаєш! Я ж облила свою душу слізьми, облила серце кров'ю, тебе шукаючи! Я ж виплакала очі, тебе виглядаючи!
Маруся. Мамо! (Біжить до Насті). Не розривайте мого серця! Я українка й християнка! Я вірую в Христа і люблю Україну, як і давно. Мамо! Скільки я сліз вилила отут, серед розкоші, за Україною, й за вами! Один бог про те знає! Я та сама Маруся Богуславка, що була колись давно в Богуславі!
Настя. Не вірю, не йму віри! Чи бачиш ти оцей твій розкішний палац? А чи бачиш ти, що коло твого палацу стоїть страшна тюрма? Чи знаєш ти, хто сидить в кандалах в тій тюрмі?
Маруся. Не знаю, мамо! їй-богу, не знаю! Мій Юсуф не сказав мені, хоч я його й не раз просила.
Настя. Ага! Я знаю, що твій Юсуф тобі того не скаже. В тій тюрмі сидять наші козаки, наші оборонці, що за Україну, за її дітей, за тебе пішли битись з татарами. Тут сидить, прикований до стовпа, наш гетьман Байда, тут сидить твій брат Панас, твій брат, твоя родина!.. Тільки Тетері нема, бо поклав свою голову на степу за Україну. А ти тут розкошуєш! Тобі й думки й гадки нема, що під боком розкішниці поневіряється твій рід, твоє плем'я!
Маруся. Боже мій милостивий, боже мій милосердний! Отут, побіч мене! Боже мій, я страчу розум...
Настя. Коли ти не зовсім потуречилась, коли в тобіще живе українська душа, вкрадь ключі од тюрми у Юсуфа, одімкни тюрму, випусти козаків на волю, а свого поганого турчина, нашого заклятого ворога, тричі проколи оцим ножем! На! (Дає ножа Марусі).
Маруся. Мамо моя! Все зроблю для вас! Оддам вам свою душу, піду для вас в огонь і воду. Украду ключі у Юсуфа, випущу невольників-козакїв, випущу брата, та тільки... та тільки не вб'ю мого Юсуфа, бо я його жінка, мати його дітей!..
Настя. Ти не українка! Ти бусурманка! Зовсім потуречилась для нещасної розкоші... Горе моє!
Маруся. Мамо! Пожалій мою душу, моє бідне сеоце! Я люблю Юсуфа. Все зроблю, тільки його та дітей не згублю з світу. Оцими слабими руками я перевернула б усе погане цаоство, що так наробило шкоди моїй дорогій Україні, зруйнувала б погані вооожї городи й села, якби моя сила, та тільки пожалію своїх дітей та ЮсуФа. Мамо моя! Як він мене любить, як він мені годить! Боже мій! Я*а я нещаслива! За що ти, боже, так караєш мене! (Плаче).
Настя. Марусю, і я людина! Нехай буде по-твоєму! Я була на Запорожжі, я жалувалась на ворогів запорожцям; я змовилась з ними... Я винишпорила все в Цареграді: ходила прохачкою, підслухала на улицях, в панських домах, стрічалася оце недавно в Цареграді з перебраними знакомими запорожцями. Вони швидко будуть тут. Я обіцяла їм викинути на березі знак, як вже буде все готово. Марусе! Швидко запалають оці погані палаци, оце зміїне гнізло! А тим часом ми випустимо на ^волю орлів.
Маруся. Мамо! Ти розпекла мою душу, запалила помстою моє серце. Я ненавиджу ворогів, що зруйнували наш рідний край, завдали мені й тобі стільки горя, стільки жалю, що продавали мене, як невольницю, на базарах! Нехай гинуть мої вороги й вороги України!
Настя. Так, дочко! Тепео ти знов моя дитина, моя дорога Маруся! Тепер я знайшла свою дочку, свою дорогу Марусю. (Гаряче обнімає Марусю). Маруся й Настя (весело).
Хто був причина нещастя мого. Щоб мій ввесь смуток упав на його, Шоб мої сльози впали на його, Щоб він не бачив сонця ясного! Я зсохла, зв'яла, виплакала очі,
Не збуду смутку ні вдень, ні вночі. Де наші сльози впадуть на камінь який, Хоч би найтвердіший, пороблять знаки. Ой, не пропаду я, ой, не загину, Бо солодко вмерти за Україну! Пошли ж мені, боже, долю єдину, Щоб побачити хоч раз Україну! Маруся (обнімає й цілує матір). Мамо! Я скажу
Юсуфові, що хочу вас зоставити нянькою коло своїх
дітей.
Настя. Про мене, роби, як знаєш! (Одягається в турецьку одежу й бере дітей за руки. Обидві йдуть до палацу).
Завіса падає.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА Перша картина
Тюрма в Цареграді. В тюрмі сидять козаки, приковані до стін, до стовпів. Серед тюрми сидить гетьман Байда, прикований до стовпа; на ногах у його залізні кайдани. Козаки худі, замлілі, ледве прикриті одежею. Серед тюрми кам'яний стіл.
ВИХІД 1
Байда, Панас, козаки.
Байда, Панас й козаки.
Ой, не сизі орли на широкому степу заклекотали —
То бідні невольники-козаки в тяжкій неволі заплакали,
Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали!
Подай нам, господи, з неба, чого нам треба!
Подай нам, господи, з Низу буйний вітер!
Ой, чи не встане на Чорному морі бистра хвиля.
Ой, чи не принесе до нас по Чорному морю запорожців!
Та вже ж нам ся турецька каторга надоїла,
Кайдани-залізо ноги повривали,
Біле тіло козацьке коло жовтої кості пошмульгали.
Ти, земле турецька, віро бусурманська!
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною!
Байда й Панас.
Соколе ясний,
Брате наш рідний!
Ти на Вкраїні
Часто буваєш:
Полинь ти, соколе ясний,
Брате наш рідний,
Та на Вкраїну;
Перед ворітьми в батька-матері
Сядь, упади,
Жалібно проквили:
Та нехай батько добре дбає,
Грунти збуває, скарби збирає,
Та нехай синів своїх
З неволі турецької
Та й викупляє!
Козаки.
Та не треба нам поклон посилати, Батькові-матері жалю завдавати. Хоч батько-мати будуть добре дбати, Грунти збувати, скарби збирати, Та не знатимуть, в якій неволі Синів своїх шукати; Що сюди ніхто не заходжає, І люд хрещений не заїжджає; Тільки соколи ясні літають, На високій тюрмі сідають, Жалібно квилять-проквиляють.
Двері тюрми тихо одчиняються. В тюрму входять дві женщини в чорній одежі, з чорними чадрами на головах, з дірками на чадрах, прорізаними для очей. Вони обидві виймають з-під піл ліхтарі. В обох у руках великі пучки квіток і зеленого листя.
ВИХІД 2
Козаки, Байда, Панас, Маруся Богуславка й Настя.