Маруся Богуславка

Сторінка 2 з 39

Куліш Пантелеймон

Байдуже було старому про багатство:
"Не від сього, — рече, — миру наше царство"...

І на те з старою не вважали,
Що попи їх із попадями минали,

Інде попасу веселого собі шукали,
Від убогої гостини потай утікали.

Один тільки й пан прихильний обібрався,
Товстогубим між козаками звався.

Не любив також і сей бенкетувати,
А любив з попом у Біблії 9 читати.

До попа частенько став сей пан ходити,
І без чарки про спасенне говорити.

Хто казав: любив він попадю старую,
Хто казав: ще й більш попівну молодую.

Замолоду він якось не оженився,
І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:

Дак лизав старий до молодої губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.

ДУМА ТРЕТЯ

І

"І не кажи мені,
І не турчи мені:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку віддати". —

II

"І не проси мене,
І не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб із злиденником
Та безземельником
Марусеньку звінчати.

III

І батько, й дід його,
І рід, і плід його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нінащо".

Так старенький із старою
День у день сварився,
А козак із їх дочкою
Тайкома любився.

Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як сніг, білолиця.

Народила мати доню —
Мов намалювала;
Надала їй щастє-долю,
Щоб біди не знала.

А біда не за горами,
Ходить проміж нами...
Очі з чорними бровами
Миготять сльозами.

Миготять, мов блискавиці,
З-під густої тучі,
Як стоїть коло криниці,
Свою долю ждучи.

"Не ходи вже, доле й воле,
Вранці до криниці:
Продають мене за поле,
За важкі червінці". —

"Ні, покіль на небі зорі
Місяця стрічають,
Покіль на безкраїм морі
З вітром хвилі грають,

Товстогубу не придбати
Чорних брів дівочих!
Завтра будемо єднати
Козаків охочих,

І полинемо з вітрами
На безкрає море,
І поробимось панами,
І забудем горе.

Побудуєм собі пишні
Хати на помості,
І вчащатимуть велишні
До нас дуки в гості.

Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.

Бо мене старшим обрали
Над всіма старими,
Щоб на море я човнами
Вилітав, мов крильми.

А у мене — як заграє
Моречко з вітрами,
Мені духа підіймає
Вгору, мов руками.

Грають, грають-примовляють
Кобзарі великі:
Будуть грати-примовляти
По всі вічні віки.

О, се дивна кобза — море!
Дивні в кобзи й струни!
Як заграє, відчиняє
Предковічні труни.

І виходить з них лицарство,
Що на морі билось,
Більшою, ніж пишне панство,
Славою покрилось.

І я, Маню, буду славен
Проміж лицарями,
Проміж дуками-панами,
Проміж кобзарями.

Будуть Левка Кочубея
По Вкраїні знати,
І під струни про Мурея,
Що він бив, співати 10.

Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея 11,
Перед королями.

Бо Левко твій до султана
Знайде шлях-дорогу
І всю шатами зодягне
Україну вбогу.

Бо Левко твій бесурмена
Спліндрує-зруйнує
І самого королеві
В'язнем подарує".

ДУМА ЧЕТВЕРТА

І весела, і щаслива
Мріями коханка,
І ясніша уродлива
Весняного ранка.

Як на світі любо жити,
Милого любити,
З його мислями навіки
Душу й серце злити!

"Чи ти чуєш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До твоєї він Марусі
Мов у дзвона дзвонить.

Каже милий, є десь море,
Гонище безкрає,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сіяє.

Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покіль його й віку.

Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
І величні з нами дуки
Знай бенкетувати". —

"Моє щастє, моя доня,
Радуюсь від серця,
Що мені на старість доля
Молода всміхнеться.

Буде мати в вас сидіти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледіти,
Дякуючи Богу.

Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панській високості
З вами й їй пожити". —

"Ні, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всміхнуся.

Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
І в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати".

ДУМА П'ЯТА

Старосвітська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всіх святих благала:

Козакові помагати
Турка воювати,
Кораблі його прокляті
На пожар пускати.

"Ти ж, владичице небесна, —
Слізно промовляла, —
Що на полі і на морі
Нашим помагала!

Покривай твоїм покровом
Байдаки козацькі,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманські,

А з них зброю, срібні кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для своєї слави!"

Старосвітська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
І в попа противні думки
З серця викликала.

Бо не з шаблі, з плуга жити
Його предки вчили,
Рідну землю боронити
Щоснаги, щосили.

За козацтво він частенько
З жінкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.

Від сладчайшого Ісуса
До Кузьми святого
З-під його густого вуса
Буркотіло слово.

Звав і він богів із неба
Против азіатства,
Та цурався, мов Ереба 12,
Бурліїв-козацтва.

На коханнє ж залицяннє,
На слова Левкові
Дав із жінкою в розмові
Присуд козакові:

І

"І не турбуй мене,
І не дратуй мене
Ти мріями своїми!
Сі безземельники —
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.

ІІ

З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай їх цураються,
З ними не знаються
Отецькі чесні дочки.

ІІІ

Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганяє,
І не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село від них палає".

"Я довідався, чого се,
Козаки охочі
Пропивають у шинкарки
Нащадки жіночі,