XVIII
Попи, се все попи таке в вас коять,
Що рідний брат не хоче знати брата,
Що люде людям смерті в Бога молять
І дивляться на нього, як на ката".
Оце блищать Царицині Палати,
Дивись, у воду мармуром ступають,
Мов дорогі пишнобарвисті шати
Від пороху земного обмивають.
І пахощі кругом, і щастє розливають.
XIX
А он твій брат назустріч нам виходить.
В великій ласці він тепер в султана.
Увесь у золоті, як бачиш, ходить:
Нема в нас більшого над нього пана.
Твоєї се дочки будинок власний,
І зветься він Царицині Палати...
Іди; а я — туди, де брат нещасний
На світ широкий дивиться крізь грати,
Мов пугач степовий, рарогів брат крилатий".
XX
На мармур і порфир стара ступає
В передвірку царських палат Марусі
І до землі чалмою припадає
Той брат Івась, що з рук у паньматусі
Сестра маленького на ручки брала,
Саджала в купіль з маку й материнки,
Обмивши гарно, у кімнаті клала
На пухові білесенькі перинки
І пісеньок, покіль засне, йому співала.
XXI
"Геть, Каїне, антихристе від мене, —
Промовила, і очі одвернула. —
Амінь! Щезай, чудовище пекельне!"
І, мов голубка, мимо полинула.
Летить, а перед нею пишні двері
Немов рука незрима відчиняє...
Її Маруся, мов едемська пері,
Летить назустріч, вся, мов рай, сіяє,
І до колін своїй матусі припадає.
ПІСНЯ П'ЯТА
ДУМА ПЕРВА
Тихий ангел вибирає
Душу голубину,
Крильми стиха осіняє
Мовчазну людину.
І всі віри тій людині
Приступні здаються:
Теплі сльози милосердя
В неї з серця ллються.
Ні словами не сказати,
Ні в псалтир заграти,
Як дитину обіймала
Бідолашна мати.
Тільки ангел тихий знає
Ту святу хвилину,
Що небесний виростає
Цвіт з земного крину.
Знає і несе до Бога
Серця цвіт живого
І вітає цвітом жизні
Тричі Трисвятого:
"Веселися, Боже правди,
Праведним созданием,
Як лилії чистим цвітом
І благоуханнєм!
Як гармонія поету
Серце звеселяє,
Від Твого святого світу
Дух його сіяє:
Так ім'я Твоє велике
Між людьми святиться,
Що любов пречиста в серці
Без конця таїться.
І хвалитимуть вовіки
Всі земні язики
І стікаються від Тебе
Благодатні ріки".
Не струна д'струні на кобзі
Стиха промовляла,
Не псалтир свята се слово
Псальмою співала:
Світлий ангел легкокрилий,
Чистий дух любови,
В серці тихому в Заїри
Слово се промовив.
Не спускала любка ока
У царських палатах
З матері, що нила-мліла
В оксамитних шатах.
Як зустрілось око з оком,
Рученьки з руками
І вуста смажні з пухкими,
Свіжими вустами,
І в один дух, в одно серце
Дві душі злилося,
І все горе на часинку
Забуттєм взялося. —
За колону заступила
Любка Кантемира,
Золотоволоса фея,
Знахарка Заїра.
Повна ласки й благостини
Невидима стала,
Божих святощів хвилини
Конця дожидала.
ДУМА ДРУГА
Привела Маруся матір
У царські палати...
Затрусилась, заридала,
Озирнувшись, мати.
"Дак оце ті, серце доню,
Хати на помості,
Що вчащатимуть на бенкет
Санувиті гості?
Де ж той стіл попід богами,
Що з гостьми сидіти,
За солодкими речами
Меди-вина пити?
Де ж твоє коханнє любе?
Покажи невіру!
Я готова простягнути
Шию під сокиру". —
"Тут коханого не маю, —
Прорекла Маруся, —
В самотині пробуваю,
Богові молюся". —
"Богові? О серце доню!
Як йому молитись,
Коли мусиш на турецьке
Ідольство дивитись?" —
"Хай спокоїться матуся!
Ось ходім в кімнату...
Має там чужа Маруся
Християнську хату.
Там з ліванської кедрини
Божники з богами,
Як у нас на Україні
Попід рушниками.
Я пахущими квітками
Їх щодня вбираю
І, вбираючи, сльозами
Мию-обливаю.
Згадую матусю й тата...
Де ж татусь наш, мамо?
Де він дівся-опинився?
Що його спіткало?" —
"Не питай: боюся, доню,
Думати і знати...
І язик німіє в мене,
Щоб кого спитати.
Я, мабуть, на Божих крилах
За Дністро летіла,
Ні тернини, ні байраків
Темних не гледіла.
Божі крила, доню мила,
Мчали, як листочок,
Щоб умерти, як почую
Знов твій голосочок". —
"Ні, мамуню, будем жити,
Господа хвалити
Та у землю християнську
Визволу просити.
І в Туреччині, матусю,
Є спасенні люде.
Поживем тут і побачим,
Що то далі буде!
До мене священик сербський
Рано й вечір ходить..." —
"Чи йому ж се в бесурмена,
Доню, не зашкодить?" —
"Ні, сам цар повеліває..." —
"Як! Отой невіра?" —
"Ні, матусю, в нього наша
У повазі віра.
Він, коли ти хочеш знати,
Змалку в злій напасті,
Крився хлопцем між ордою,
Вівці мусив пасти.
Кантемир його спровадив
У якісь Нагаї57...
Там знайшов він нашу мову,
Віру і звичаї.
Дак по-нашому й молився, —
(Сам се каже), — Богу,
І носив свитину нашу
Латану та вбогу". —
"Дак з тобою і говорить,
Кажеш, як людина?..
О бодай його побила
Пагубна година!" —
"Не кажи-бо так, мамуню!
Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула..?
Чи смерть, чи неволя?" —
"Ох!.. Про ту лиху годину
Я ніже не знаю
І тепер вже про дитину
Тільки рідну дбаю". —
"О рятуй його, Пречиста!
Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
Чи ворожа сила,
За його лицарську душу
Я щодня молюся
І гіркими перед Богом,
Як береза, ллюся.
Слухай, нене, ясна зоре,
Щастє, доле, втіхо!
Чи з сього добро, чи горе...
І велике лихо?" —
"Що ж таке?" —
"Шепну на вухо.
Цар — людина справді..." —
"Як, щоб ти з царем укупі
Потонула в аді?" —
"Не потонемо: бо хоче
Потай охреститись
І моїм богам зо мною
День у день молитись". —
"Да воскресне Бог! — гукнула,
Хрест кладучи, мати. —
Лучче б я в Дністрі втонула,
Ніж сього дождати!