Ата й Харитон сідають на старезній дубовій лавці під старезною липою перед круглим, осяяним сонцем, майданчиком супроти головної алеї й трохи відпочивають. Після такої вранішньої "фіззарядки". Ата дивиться на високі ялини, на розложисті клени, на зяблика, що стрибає по доріжці в сонячних плямах, й сидить задумана, — згадує ту людську шалену біганину, згадує крутію чутих слів і вигуків, шибеничного гумору, калейдоскоп неголених облич, химерних прізвищ, пісню про "Морозенка", історію з "Гусаковим"... А Харитон чертить щось паличкою на пісочку.
— Називайте мені... — каже Ата раптом. — Що?
— Прізвища.
— Та які? — дивується Харитон, спантеличений таким "наказом".
— А взагалі. Всі, які знаєте. Тутешні... Називайте!
— Ага. Ну, добре... — і Харитон починає бубоніти, як псаломщик у церкві, ніби читає "Апостола": ...Мегера, Пидоря, Легеза, Колот, Бойко, Черевик, Чоботар, Гилимей, Дідич, Гопка, Кобка, Перебийніс, Лойко, Ловикота, Гречка, Путря, Одуд... Ну? — зупиняється він.
— Далі, — каже Ата, закинувши голову на бильце лавки й заплющивши очі й так слухаючи Харитонове бубоніння.
— Та навіщо вам?! — упирається Харитон.
— Треба, — каже Ата, не розплющуючи очей. — Для п'єси треба...
— А-а... — здогадується Харитон і бубонить далі вже веселіше, "раз для пієси":... Каплун, Шапарь, Бубир, Лютий, Рябий, Попільнюх, Шандиба, Горленко, Сопітько, Скубак, Драшман, Качайло, Міняйло, Посипайло, Грабовський, Курило, Кочак, Косяк, Масєка, Хорошун, Говорун, Бігун, Пінчук, Богун, Лендер, Гарбуз, Батюк, Матяж, Рубан, Урбан, Дубовий, Лиховий, Кутовий, Мазур, Сахно, Махно, Смалій, Палій... Ну?
— Далі, — каже Ата. — Це все тутешні?
— Тутешні. Це всі, которих я сам знав.
— Добре. Далі...
— ...Барабаш, Гармаш, Карабан, Чабан, Соловей, Корабельний, Колісник, Скляр, Сич, Индик, Бабич, Лойко...
— Лойко вже був!
— І-і, ти, голова мала, а пам'ятуща ж!
— Спасибі.
— Та на здоров'я... Значить Лойко вже був, ну на його місце Боголюб, Хацько, Зелений, Чорний, Ханько, Пхайко, Базалій, Лябах, Суходоля, Недоля... Безрідний... Безхатній... Безкоровайний... Без... Ну?
Це "ну" вийшло благально, бо вже Харитон заморився. Але Ата немилосердна, вона вслухається в звучання прізвищ, щось думає собі й каже: "далі"!
— Ф-у... Ну, ще — Тишко, Гришко, Харько, Кривонос, Кривов'яз, Дубов'яз, Бальбо, Мазепа, Мазій, Пуп, Медяник, Губарь, Дудар, Сідельник, Мельник, Загребельний,
Йонда, Цигип, Ботик, Чумак, Прунь, Волох, Довгопол, Канівець, Горобець, Луговий! Садовий!!. Карпо!!. Вовк!!. Ведмідь!!. Вареник!!! Сметана!!! — вже Харитон починає все дужче й дужче наголошувати прізвища, ніби забиває палі, — він сердиться. — Ну? — уриває він: — вже б і годі! Тут вже й на дві п'єси вистачить!
Ата мовчить. Лише ледь проходить посмішка з-під заплющених вій, як жмурка по воді, від останніх слів. Харитонові здається, що вона спить, заколисана буботінням, і він замовкає. Мовчанка. Харитон дивиться скоса на Ату й посміхається — "спить".
Але Ата не спить, вона снує якісь химерні думки, навіяні тією чередою чудернацьких прізвищ, блукає уявою в тих часах, в героїчних, древніх, давно забутих часах, коли всі ці прізвища народжувалися, росли, гриміли — всі ці Мазепи, Богуни, Кривоноси, Перебийноси... Повертається до сьогоднішньої паради носіїв тих усіх героїчних прізвищ, і чомусь їй робиться тоскно, і чомусь їй робиться жаль. Але не так і не того жаль, як тій старій Чоботарисі, а якось інакше і чогось іншого жаль. Жаль за великим, за героїчним. Жаль за людьми не-равликами, де ж вони?!. Мовчанка.
— Добре, — каже Ата нарешті, не розплющуючи очей, а Богомазови?
— Ге-ге, дочко! — сміється Харитон. — А я думав, що вже заколихав вас, затуркав-забуркав тими Бугарами та Бальбами! А це ж ще тільки трішки було й то тільки козацькі прізвища. Це ж вам треба знати, що отакі прізвища, як Кулик ("Харитон Кулик!" — поправляє Ата важно), еге ж, Харитон Кулик, авжеж! Так це все козацькі прізвища. А ще є різні там на "ко" — ІваненКО, ПавленКО тощо, — так то все такі, некозацькі, а вже їхніх дітей і онуків. Таке, катзна-що... А їх же до біса! Найбільше. Називати?..
— А Богомазови? — допитується Ата про своє.
— Та й Богомазови ж — це теж з козацького коріня. Тільки корінь всох. Це були Богомази! Прадід був Богомаз і дід Богомаз. А потім чорт узяв і причепив хвостика, та й стали вони, як і той дід-сліпець, "Гусаковими". Ге-ге, може б якби не постарався той чорт, якби не причепив того хвостика, так вони не стали б і багачами. Так воно ж і обратно ж біда! Препогано вийшло з тим багатством, все кінчилось нічим... Не дай Бог!..
Харитон замовкає. Чекає дальших запитань. Ата мовчить.
"От, — думає вона, — і хто після цього скаже, що від часів Гоголя тут лишився тільки модернізований колективний чорт?!"
— Ну, досить Вам для пієси? — питає Харитон.
— Досить, — каже Ата тихо, — тут на сто... на тисячу п'єс, Харитоне Григоровичу!.. Спасибі.
Їм уже пора бігти, але вони ще сидять. Тут так гарно сидіти. І гарно думати. А ще краще б — нічого не думати... Сидіти й дихати, заплющити очі й нехай вітерець голубить лице, скроні, брови, шепоче на вуха щось... Так тут гарно, затишно, пустельно. Так вони сидять ще кілька хвилин.
— Го-го! — вибухає раптом Харитон захоплено, — танцюють!! От танцюють!!.
— Хто? — розплющує Ата очі.
— Та он. Бач, як гатять! От гатять! —Тахто?!
— Та он! он! вгорі.
— А-а. — Ата сміється.
Насупроти них ротонда для оркестру, а на ротонді — група: двоє садять гопака навприсядки, а третій грає на бандурі. Це скульптурна група... Колись, як Ата вперше побачила цю скульптуру, здивувалася — як тая ротонда не впаде під таким тягарем!.. Та то була не справжня скульптура, а мальована на дереві, а потім вирізана. Одначе зроблена так мистецьки, що зразу трудно відпекатися від враження, що то тяжка скульптурна група.
Танок іде з великою експресією.
— От дають, так дають!.. Ото тільки й танцю нашого, — каже Харитон, — танцю, можна сказати, всенародного. Ач як гатять вражі сини! Чобіт не настачиш!.. — очі Харитонові беруться смішливими зморшками.
Група являє собою, без сумніву, синів Тараса Бульби й самого Бульбу. Списано їх з якихось популярних ілюстрацій до "Тараса Бульби", тільки змушено грати й танцювати.